Чтение онлайн

Ці феномени дуже його занепокоїли, будячи поважні підозри. Хто знає, чи то не нова загадка? Деколи виникало враження, що то новий наступ «незнаного», тільки впущений з иньшого боку і в иньшій формі. Повільно вимальовувалися певні висновки, з невблаганною проникливістю формувався певний світогляд.

– Чи світ, який мене оточує існує насправді? А якщо таки існує, то чи не є він витвором думки, яка його формує? А може, все є тільки фікцією якогось глибоко замисленого єства. Там десь, у засвітах, хтось постійно, хтось від правіків мислить – а світ увесь, і разом з ним бідний людський народик є тільки продуктом тої вікової задуми!..

Бувало, що Одонич попадав в егоцентричний шал і сумнівався в існуванні будь-чого поза собою. То він тільки постійно мислить, він, доктор Томаш Одонич, а все, на що дивиться і за чим спостерігає, то тільки витвір його роздумів. Ха, ха, ха! Чудесно! Світ як завмерлий продукт індивідуальної думки, світ як кристалізація мислячого розуму якоїсь божевільної істоти!..

Момент, коли вперше дійшов до цієї остаточности, запанував над ним фатально. Нагло тремтячи від шаленого страху відчув себе жахливо самотнім.

– А якщо справді, там за кутом немає нічого? Хто гарантує, що поза так званою дійсністю загалом щось ще існує? Поза тою дійсністю, творець якої найвірогідніше я сам? Доки в ній знаходжуся занурений по шию, доки її мені вистачає – все ще так-сяк. Але якби одного дня захотів вийти з безпечного середовища і глянути поза його межі?

І тут відчув гострий, такий, що пробирає до кісток холод, ніби морозну, полярну атмосферу вічної ночі. Перед розширеною зіницею з'явилося видиво, від якого крижаніла кров, видиво пустки без дна і без країв…

Сам, абсолютно сам з думкою своєю вдвох…

………………………………………………………………………………………………………

Якогось дня, голячись перед дзеркалом, Одонич відчув щось дивне: несподівано йому здалося, що та частина покою, котра знаходилась за ним, побачена зараз в дзеркалі, виглядала «якось инакше».

Відклав бритву і почав пильно вивчати відображення тильної частини спальні. І справді, якусь хвилю все там позад нього виглядало не так, як завжди. Але в чому полягала та зміна, не зміг би точно пояснити. Якась специфічна модифікація, якесь чудернацьке зміщення пропорцій – щось у тому роді.

Зацікавлений поклав дзеркало на стіл і повернувся, щоб проконтролювати дійсність. Але не побачив нічого підозрілого: все було по-давньому.

Заспокоєний заглянув знову в дзеркало. Але тепер знову покій виглядав нормально; незвична модифікація зникла без сліду.

– Гіперестезія [1] зорових центрів – нічого більше, – заспокоївся нашвидкуруч зліпленим терміном.

Але з'явилися наслідки. Одонич почав тепер відчувати страх перед тим, що знаходилося позад нього. Тому перестав озиратися. Якби хтось покликав його на вулиці по імені, не оглянувся би ні за які гроші. Відтоді також завелося, що всі повороти обходив колом і ніколи не повертався додому тією самою вулицею, якою вийшов. Коли ж все-таки мусів оглянутися, то робив це надзвичайно обережно і дуже повільно, боячись, щоби внаслідок різкої зміни фронту, не зіткнутись око в око з «тим». Хотів своїм повільним і спокійним рухом залишити йому досить часу для зникнення і повернення до своєї давньої «невинної» постави.

Свою обережність довів до такої міри, що коли надумував оглядатися, то перед тим «попереджував». Кожен раз, коли йому доводилось відходити від письмового столу вглиб кімнати, вставав, нарочито голосно відсуваючи крісло, після чого голосно гукав, щоб його там добре «ззаду» почули:

– Тепер повертаюся.

Аж після цієї заповіді, почекавши ще хвильку, повертався в потрібному керунку.

Життя в таких умовах скоро перетворилося на каторгу. Одонич, скований на кожному кроці тисячею пересторог, щохвилі винюхуючи чигаючі на нього небезпеки, вів жалюгідне існування.

Але, однак, і до того призвичаївся. Загалом, через деякий час оте вічне перебування в стані нервової напруги стало його другою натурою. Відчуття постійної таємничості, хоч і грізної та небезпечної, кинуло якусь похмуру привабливість на сірий шлях його життя. Мало-помалу навіть полюбив ту гру в хованки; у кожному разі вона йому видавалася цікавішою, ніж банальність звичайних людських переживань. Захопився навіть вистежуванням моторошних доказів, і важко було б йому обійтися без світу загадок.

Нарешті звів усі сумніви, які його мучили, до дилеми: або є там щось позад мене «иньше», щось направду відмінне від дійсности, яку я знаю як людина – або ж нема нічого – абсолютна пустка.

Якби його хтось запитав, з якою з тих двох можливостей волів би зустрітися на тамтому боці – Одонич не зумів би дати впевненої відповіді.

Абсолютне небуття, безпощадна, безмежна пустка була би чимось жахливим; однак з иньшого боку, небуття, можливо, навіть краще, ніж жахаюча дійсність иньшого ряду? Бо хто ж може знати, яким є те «щось» у дійсності? А якщо ним є щось потворне – чи не кращою буде повна втрата небуття?

Оте висіння між крайнощами стало початком боротьби двох суперечливих тенденцій: з одного боку душив його сталевими мацаками страх перед незнаним, з другого – штовхала в обійми таємничости наростаюча з кожним днем трагічна цікавість. Якийсь обережний, досвідчений голос застерігав, правду кажучи, перед небезпечним рішенням, але Одонич відкараскувався поблажливою усмішкою. Пропоноване демоном манило його щораз ближче чаром обіцянок, наче спів сирен…

І нарешті піддався йому…

Одного осіннього вечора, сидячи над розгорнутою книжкою, раптово відчув за плечима «те». Щось там, за ним, відбувалося: розсувалися куліси таємниці, піднімалися вгору портьєри, розхилялися фалди драпувань…

Тоді несподівано з'явилося шалене бажання: обернутися і подивитися позад себе, тільки цього разу, тільки цього одного, єдиного разу. Потрібно було повернути швидко голову без звичного попередження, аби не «сполохати» – вистачало одного погляду, одного короткого, миттєвого погляду…

Одонич відважився на цей погляд. Рухом швидким, мов думка, мов блискавка, повернувся і глянув. І тоді з його уст злетів нелюдський крик жаху і безмежного страху; конвульсивно схопився рукою за серце і, ніби вражений перуном, упав на підлогу.