Чтение онлайн

Ці мислі мучили мене понад міру. Коли людина вмирає, можна мати надію ще нав'язати з нею зносини – а тут? Де буду шукати я Білу в безконечностях світової просторіні? Куди потащуся своїм обкарнаним, обмеженим духом, скованим перстю тіла та фізичними законами?

І нарешті прийшла вона, ця ніч, ця остання ніч.

Довго ждав я тоді Білої в своїй темноті. Вже проходила ніч, а я все даремне хапав просторінь очима й слухом – вони нічого не ловили. Повітря було тільки повітрям, цею нудною сумішкою відомих ґазів.

Але врешті я все ж почув її. Почув тільки те, що вона тут… почув те невимовною солодкістю, розлитою в усій моїй істоті, дрижанням найтонших нервів. Вона скаржилася беззвучно, що так далеко їй летіти, що немає жодної субстанції, що останні атоми вищої матерії, які ще вона силою волі могла задержати, вже розвіялися в безконечності й що оце – останнє наше побачення, коли це можна назвати побаченням.

І, зібравши всі сили свого бажання, я крикнув, хоч міг би лише подумать:

– Біла!.. Останнє твоє слово!.. Останній заповіт!..

Неначе стогін страшного зусилля розітнувся в повітрі, розпався туман і на стіні появилися знаки:

– Підіймай силу духу твого – і ми ще будемо…

Далі вже не було нічого. Просторінь стала порожньою, холод наповнив повітря, мов близько-близько десь проплів айсберґ. Я впав на ліжко й без руху пролежав решту ночі.

* * *

На ранок, – а може, то був і не ранок – я встав.

З-за закритих вікон уже чути було, як прокидається життя на вулиці. Земні звуки і суєта.

Дух мій був спокійний у своїй надії – я ще зустріну її. Треба тільки виконати її заповіт.

А тепер – іду в життя. Треба відчинити вікна на вулицю. Зараз я над людьми, треба зійти зі сходів униз, прямо в товпу.

Я підійшов до вікон і зупинився. Там, за цими шторами й віконницями – світло сонця. Я знов уже люблю його й хочу. А в ньому, в цьому світлі сонця – життя. Невідоме, таємне, таке ж таємне, як і той світ надземний, з якого я щойно повернувся.

Що буде зі мною в хвилях того невідомого життєвого моря? Куди закине мене воно й до яких берегів приб'є?

Я пам'ятатиму твій заповіт, о Біла! Я буду любить життя! Я вже люблю його! Дивись, о Біла – я іду!

І дужим рухом обох рук я відчинив вікно разом із віконницями. Сліпуче сонце скаженою люттю вдарило мені прямо в розкриті очі. Я скрикнув – бо осліп.

Дарма! Піду й сліпим у життя, аби стрінути тебе, о Біла!

21 березня 1902 р.

_______

Сістра – давньоєгипетський інструмент, калатальце, якого вживали на святкуванні богині Ізіди.

Народився 1879 р. в с. Красногірка на Полтавщині. Справжнє прізвище – Юрій Покос.

Вчився в політехнічному інституті. Друкувався з 1895 р. Автор збірки поезій «Буруни» (1910), історичних поем «Невольниця-українка» (1907), «Пан Базалей» (1911), нарису «Записки вчителя» (1912). Входив до Спілки селянських письменників «Плуг». Видав збірку повістей «До великої брами» (1929) та багато творів для дітей (збірки «Лелека здалека», «Загадочки-думочки», обидві – 1928, та ін.). Був репресований, перед війною вийшов з ув'язнення і помер у Києві 23.09.1942 р.

Він і сам не знав, як це сталося.

Почалося воно зовсім недавно; а може й давно, та він не помічав.

Правда, коли в городі трапилася перша експропріяція, перший озброєний грабунок, йому зробилося моторошно. Потім вигук: «руки вгору!» залунав так часто, що всі потроху звикли до цього, а він перестав звертати на їх увагу. У всякого своє діло і свої турботи.

Мало що трапляється на світі!

Лягав він пізно і спав, як мрець. Иноді на сон читав малинові романи і бачив казкові сни. На те він і молодий був. В'їдливі думки не знали шляху до його голови, і все було гаразд.

Але раз в його одноманітну життєву музику врізалася чужа і через те колюча нота.

Було це дуже просто і, як завжди, несподівано.

Він якраз дочитав останню сторінку роману «В царстві амура», одну хвилинку подумав про читане і хукнув на лямпу. Спочатку в кімнаті стояла рівна і густа, як смола, тьма, а потім із цієї гущі відразу, ніби впало, виринуло вікно і виразно забіліло всіма своїми шибками.

Нічого особливого не трапилось.

Отже, на мить його пронизав такий холодний страх, що хвилину, а може й годину він лежав, як камінь. І нічого навіть не думав, бо думки, як і він, були заморожені страхом. Згодом страх минув, лишився острах; але й той зник помалу, а він перевертався з боку на бік і не міг докопатися відкіля це взялося.

Роман? Але в йому не було й тіні страшного. Якась денна пригода? Такої не траплялося… Що-небудь почулось? Побачилось? Нічого… нічого… Що ж таке?.. Ага, вікно!.. Але… воно було звичайнісіньке.

А тоді? І тоді… Так що ж?.. Нічого.

Він уже не хотів думать, але думки настирливо лізли в голову і вже без його волі снували сюди й туди по протоптаних стежках. Як сполохані бджоли роїлися вони в стомленій голові, ніби кроти проточували вони все нові й нові нори.

І кожний раз починали з вікна…

Але об чім вікно? Об чім?..

Потроху острах знов почав залазити в душу і плодив нові незрозумілі думки… Згодом він, здавалося, уже нічого не думав. Проте заснув тільки тоді, як не стало вже ніякого сумніву, що ніч минула.