Полліанна
Шрифт:
— О, то ви його самі запросили, — задоволено мовила Полліанна.
— Так, люба, для того, щоб… — але міс Поллі так і не змогла договорити. Очі лікаря Чілтона випромінювали таке щастя, що це не можна було не помітити. Щоки міс Поллі залив гарячий рум'янець, і вона швиденько вибігла з кімнати.
Лікар Воррен і медсестра розмовляли про щось коло вікна. А лікар Чілтон тим часом простягнув руки до Полліанни.
— Мила моя дівчинко, сьогодні ти зробила найрадіснішу справу у світі! — щиро мовив він, і його голос затремтів від хвилювання.
Коли почало сутеніти, до кімнати Полліанни зайшла тітонька Поллі і сіла біля ліжка небоги. У неї був дуже загадковий, зовсім незвичний, але дуже щасливий вигляд. Медсестра пішла вечеряти, тож вони залишилися вдвох.
— Люба моя Полліанно! Я хочу розповісти це тобі першій! Скоро лікар Чілтон стане твоїм дядечком — і все це тільки завдяки тобі! О дівчинко моя, я така щаслива! І така рада!
Полліанна заплескала в долоні, але раптом зупинилася.
— Тітонько Поллі, то це вашу руку й серце він хотів здобути? Так, це були ви, я так і знала! І тому він сказав, що мені вдалася найрадісніша справа у світі! Я така рада! Знаєте, тітонько Поллі, я така рада, що навіть мої ноги мене не засмучують!
Після цих слів міс Поллі не втрималася і схлипнула.
— Можливо, колись, люба… — тітоньці Поллі чомусь забракло слів. Вона ще не наважувалася розповісти дівчинці про те, яку надію лікар Чілтон поселив у її серці. Але вона сказала таке:
— Полліанно, наступного тижня ти поїдеш у подорож на м'якому і зручному ліжку. На ньому тебе занесуть в екіпаж, а потім у вагон потяга. А поїдеш ти до чудового лікаря, у якого є великий будинок далеченько звідси, і він якраз для таких хворих, як ти. Це друг лікаря Чілтона, і ми сподіваємося, що він тобі допоможе!
Розділ 32. Лист Полліанни
Я можу — можу! — можу ходити! Сьогодні я пройшла від свого ліжка до вікна — а це аж шість кроків! Як же чудово знову ходити!
Усі лікарі дивилися на мене і всміхалися, а медсестри чомусь плакали. А леді з сусідньої палати, яка почала ходити тиждень тому, уже сьогодні прийшла мене навідати! А інша леді, яка сподівається почати ходити наступного місяця, також була з нами. Вона лежала на ліжку і плескала в долоні. Навіть чорна Тіллі, яка тут миє підлогу, зазирнула у вікно і назвала мене «любонькою». Щоправда, спочатку вона й сказати нічого не могла, бо теж плакала.
А я не зрозуміла, чому всі вони плакали. Мені хотілося співати, кричати! О! Ви тільки подумайте — я можу ходити! Ходити! І не так важливо, що довелося провести тут цілих десять місяців. Та й весілля я не пропустила, а це головне! Як же чудово, тітонько Поллі, що ви тоді приїхали і обвінчалися просто біля мого ліжка, щоб я все бачила. Ви вмієте придумувати те, чому можна порадіти!
Тут кажуть, що я скоро зможу поїхати додому. А знаєте, я б навіть пішки пішла! Я, мабуть, ніколи нікуди не їздитиму — адже ходити набагато приємніше! Це така радість! Я навіть радію тому, що мені довелося «втратити» на певний час ноги, адже тепер я розумію, наскільки важливо, щоб вони були здоровими. Завтра я збираюся пройти цілих вісім кроків.