Перепочинок
Шрифт:
І тоді народився новий варіант. Його запропонував Олекса. Ідея вражала простотою: за допомогою гіпнозу спробувати пробити горезвісний бараж. Адже були досліди Райновського, який навіював людям, що вони — Лобачевські і Репіни, і ті починали непогано малювати, уявляли собі Неевклідову геометрію. А що, коли піти цим шляхом?
Експеримент було задумано прекрасно.
І так само прекрасно він провалився. Яновський провів сеанс. І — нічого. Просто нічого.
Звісно, лишається лонг-стрес. Він приніс користь людям, а розробляти, поліпшувати, доводити його можна без кінця-краю.
А гомофеноменологія? Що буде з нею? Адже лонг-стрес не наблизив вирішення ні на крок…
Баржин розчахнув вікно. З вулиці війнуло сирим і свіжим повітрям. З насолодою вдихнув. «Стомився, — подумав він. — Стомився. І хочу спати». Він зібрався посидіти на кухні, аж тут задзеленчав дзвоник.
Дивно… Більше Баржин нікого не ждав.
На порозі стояв Старий. Поруч незнайомий чоловік, похилого віку, чимось схожий на нього самого, — такий же високий та сухий, з вузьким обличчям і важким підборіддям.
— Приймаєте гостей, Борисе Вініаміновичу? — спитав Старий.
Баржин відступив, жестом запросив увійти.
— А це мій дарунок до вашого ювілею, — сказав Старий. — Фелікс Максиміліанович Райновський, прошу любити й шанувати. Щойно з Москви, через те ми з ним і забарилися.
Райновський?!
Баржин глянув на Старого. Але той був цілком серйозний. Тільки десь у куточках очей… Хоча ні, це просто зморшки…
— Дуже радий. — Баржин потис руку Райновському і розчинив двері до кімнати. — Прошу!
Побачивши Старого, всі підхопилися. Із сусідньої кімнати визирнули Зойка і Гіго. Гіго уздрів Райновського і остовпів.
— Феліксе Максиміліановичу, вирвалися-таки?
— Хіба хто устоїть перед Чехашвілі? — пожартував Старий.
— Це що за жарти? — пошепки спитав Баржин у Гіго.
— Я не був певний, що вийде, тому й мовчав.
Не минуло й години, як Баржину здалося, що Райновський працює з ним від самого початку, так легко й непомітно ввійшов він до їхнього гурту. Це було приємно і самому Баржину, і — він це бачив — усім іншим.
Озол приніс чашки з гарячою кавою, а Старому, який не визнавав «цього напою»,— круто заварений чай.
— Ну-с, — сказав Райновський, узявши подану Зойкою чашку, — два слова про діло. Тільки два, тому що всерйоз ми говоритимемо завтра, бо ранок вечора мудріший. Загалом я про вашу роботу знаю. Я маю на увазі не лонг-стрес, а гомофеноменологію. Знаю з вашого, Гіго Борисовичу, листа і з розмов зі своїм давнім приятелем Іваном Михайловичем, — Райновський злегка вклонився в бік Старого. — І здається мені, що ви не тільки на правильному шляху, а вийшли… на фінішну пряму. І сьогодні вашу невдачу, на мою думку, зумовлюють помилки експерименту.
— Яновський напартачив? — спитав Озол.
— Друже, — перебив його Поздняков. — Ви хочете сказати, Феліксе Максиміліановичу, що система навіювання…
— Я дуже ціную колегу Яновського, — вів далі Райновський. — І мушу сказати, що він влаштував усе дуже добре. Ось тільки — що саме навіювати? Цього ви з ним не продумали. Щодо технічного боку, повторюю, то все було організовано на совість. Як на мене, то я б, незважаючи на високий ступінь гіпнабельності Германа Костянтиновича, підкріпив навіювання хіміотерапією. — Олекса усміхнувся: свого часу він пропонував це. — Торидазин, а ще краще — меларил. Можете ви його дістати?
— Дістанемо, — запевнив Гіго. — Дістанемо, Феліксе Максиміліановичу!
— Чудово. Що ж до навіювання, то його будуватимемо за такою схемою…
Озол, що слухав цю розмову, сидячи на краєчку письмового столу, раптом відключився від усього навколишнього. З ним таке траплялося, він називав це «абстрагуватися». Він відчув поки ще неясні, розмиті контури оповідання, яке, можливо, навіть не буде фантастичним. А втім, ні — буде, звісно, бо Озол завжди мусив зазирати на дюжину кроків наперед…
Але раптом він зрозумів, що оповідання не буде. Можна уявити собі наслідки опанування цими горезвісними дев’яносто сімома процентами можливостей мозку. Та хіба це важливо? Важливо уявити собі, передати читачам, зробити доступним їхньому емоційному сприйняттю внутрішній світ цієї нової людини, її роздуми, почуття. Але як це зробити? Адже навіть для того, щоб вірогідно описати відчуття лонг-стресмена, треба, щоб письменник сам відчув їх, епітети й метафори тут не врятують…
Озолові стало якось сумно, незатишно.
Баржин усміхнувся. Він слухав Райновського і відчував, як тане в цілющому повітрі кімнати, спливає кудись його недавня туга.
Немає ніякої безвиході. Є тільки маленький перепочинок, такий собі полустаночок, де поїзд стоїть зовсім недовго, де можна вискочити на платформу, походити по снігу, що іскриться в холодному світлі ламп, — і знову в путь, далі, вперед, до кінцевої мети.