Шрифт:
Хтозна-чому, але Миколка відчував до Овсія відразу. Укупі з іншими хлопчаками він шпурляв Овсієві в широку спину крем’яхи. А коли той озирався, щоразу розгублено і здивовано, Миколка припускав навтьоки, ховаючись у першому-ліпшому завулку.
Гавань була невелика. Сюди морем везли вантажі з Оранжерейного архіпелагу – чудові фрукти, земні й марсіянські. Звідси, із гавані, відправляли на архіпелаг товари, потрібні людям, що працювали в оранжереях. Туди везли електронні мікроскопи, різні біостимулятори, прискорювачі росту рослин. Люди на архіпелазі ставили наукові досліди. А всю чорнову роботу виконували роботи.
Працювали роботи і в гавані.
Овсій теж був робот – неповороткий, вайлуватий робот прадавнього випуску, з прямокутним тулубом і довгими шестипалими кінцівками.
Якось камінь, що його влучно пожбурив Миколка, попав роботові в один із вразливих вузлів. Овсій здригнув. Заблимали фотоелементи-очі, і низький голос добродушно пробуркотів:
– Не виводьте мене з ладу, юні земляни!
По цих словах робот повернувся й перевальки попростував до вантажного лайнера.
Принишклі шибайголови простежили, як Овсій, зійшовши трапом, ступив на борт атомохода, вислухав якийсь наказ капітана й покачуляв до трюму…
Останнім часом у Овсієвій пам’яті зринали видіння, пов’язані з Зеленим містечком, озером Відпочинку, тривалими й небезпечними пошуками в горах, – власне, найчастіше пригадувалося йому те, що люди називають раннім дитинством. Чому саме ці марення ставали йому на думці? Важко сказати. В усякому разі, сам добрати що до чого Овсій не міг, а до послуг техніка він не вдавався. Та й кому охота копирсатися в системі півторастолітньої давності, котра безнадійно застаріла! Адже останнім часом у людей з’явились нові, такі чудові помічники! А Овсій… Ну що ж? Працює – і гаразд. Однак він ще міцний – поскрипить…
За довге існування Овсієві випало бачити немало. Та все, що було по тому, як він залишив Зелене містечко… Ні, не те щоб забулося, стерлось із пам’яті… Іонні блоки хоч і позеленіли від часу, але надійно бережуть усю інформацію, накопичену Овсієм протягом багатьох десятиліть. Одначе факт лишався фактом. Овсієві дуже рідко пригадувались червоні піски марсіянських пустель, у яких він допомагав землянам споруджувати перші міста. Так само зрідка йому спадала на думку лабораторія-супутник на Фобосі, куди він невдовзі переїхав. І вже зовсім вряди-годи зринали в уяві безмежні синюваті поля на Венері, де буяла колосиста пшениця…
Ні, мабуть, неправильно було б твердити, що пізніші роки канули в забуття: цей вислів стосувався б скоріше людини, аніж робота. Просто давніші події видавались Овсієві яскравішими і в спогадах посідали набагато більше місця.
З найбільшою приємністю Овсій пригадував той день, що був перший із перших. Увечері, коли робота в порту кінчалася, Овсій любив, залізши в затишний куточок величезного пакгаузу, поринути в тихий плин спогадів. Збоку здавалося, старий робот умер. Подеколи до нього стурбовано підходив черговий інженер. Та, вгледівши Овсіїв фотоелемент, що блимав у пітьмі, заспокоєний ішов собі геть.
А Овсій знову поринав у нетрі спогадів.
…Який-бо він яскравий, той перший день свободи! Сонце світило якось особливо. О, це зовсім не те, що ловити його тепле проміння крізь фрамуги біолабораторії. Тут, на просторі, не обмеженому стінами і стелею, навіть сонце видавалося зовсім іншим. Овсій подумав, що сонце таке ж ласкаве та щедре, як Микола Михайлович, його вихователь.
Двері за Овсієм зачинились, і він опинився на терасі сам. «Бетон», – визначив він, обережно помацавши підлогу. Широку терасу облямовували низькі бильця із брунатним пластиковим кантом. «Пластик потемнів од часу», – автоматично відзначив Овсій.
Він ступив кілька непевних кроків. Його пальці весь час ворушилися, тремтіли з напруження. Ще б пак! Сьогодні вперше Микола Михайлович дозволив Овсієві самостійно вийти на полігон, поза будь-яким наглядом та контролем.
Крок, іще крок. Тераса здається безмежною.
Нарешті Овсій дійшов до балюстради, міцно обхопив пальцями алюмінієвий стовп. І зразу заспокоївся. Кінець кінцем він у думках переживав усе це не один раз.
Тепер можна братися до збору інформації. Овсій знав: увечері вихователь обов’язково прогляне блоки його пам’яті. Тільки сьогодні там будуть відомості, що він їх набув не з довідників і мікрофільмів…
Овсієві локатори невпинно оберталися – вони ретельно обстежували довколишній простір.
Ось ребриста підлога тераси. Шар бетону сантиметрів десять завтовшки. Далі порожнеча. Підвал. Та який великий! І темний. Доведеться ввімкнути інфразір. Упродовж порослих мохом стін стояли химерні посудини. «Бочки», – здогадався Овсій. В кутку підвалу в безформну купу було звалено всяку всячину, відому Овсієві з минулих уроків. Осторонь громадилися в піраміду трикутні магнітні уловлювачі. На них лежав товстий шар пилу, скрізь снувалось павутиння. Колись без таких уловлювачів не могла вимандрувати в космос жодна ракета. Якому кораблеві, якому екіпажеві вони прислужувалися до того, як залягти тут, у вогкому занедбаному підвалі котеджу на території Зеленого містечка?
А скільки під терасою незнайомих Овсієві предметів, незрозумілих і від того таємничих! Робот намагався кожен із них запам’ятати, аби увечері Микола Михайлович усе йому пояснив і розтлумачив. Добре було б обмацати весь цей брухт пальцями. Це ж бо зовсім не те, що спостерігати на відстані, хай навіть за допомогою універсального інфразору.
Платформа на гусеничному ходу. Навіщо вона? Маска з еластичної речовини, з двома круглими отворами, запнутими прозорим пластиком. Ні, це не пластик. Швидше скло. Скільки-бо літ тому люди використовували його замість пластику?