Останній рейс

Малюнки М. Штаєрмана

Якось навесні ми побували у восьмому класі на уроці літератури. Учні працювали над твором: «Ким ти хочеш бути?» Над зошитами схилилося тридцять дві голови. У вікна зазирали облиті піною біло-рожевого цвіту яблуні шкільного саду. Сяяло блакиттю високе небо. Якийсь джміль, заблудившись, залетів у клас і наповнив його гудінням, але відразу ж, ніби образившись, що на нього ніхто не звертає уваги, шугнув через вікно.

Щоб не заважати, ми влаштувались на порожній задній парті і замислились: ким збираються стати ці хлопчаки і дівчата, які шляхи намічають у своєму житті, до чого прагнуть…

Усі ці Петрики і Тані, Грицьки і Надійки, Андрії й Наталі можуть не турбуватися про своє майбутнє. Воно в них світле і променисте, як квітучий весняний сад. Перед ними відкрито всі шляхи. Вибирай будь-який. Вчись, працюй, дерзай. Але кожний обере свій шлях. Ми були впевнені, що добра половина класу мріє стати космонавтами, такими ж відважними, як Гагарін і Титов, Ніколаєв і Попович, Биковський і Терешкова, й освоювати невідомі світи Галактики. Інші вже бачать себе лікарями і педагогами, агрономами і сміливими моряками, невтомними геологами і хоробрими полярниками… Але непогано споруджувати заводи й мости, фабрики й дороги, житлові будинки й палаци культури… А скільки героїзму й мужності потрібно для того, щоб приборкати могутню непокірну ріку та збудувати на ній електростанцію! Одне слово, як говорив Володимир Маяковський:

… На столі купка зошитів. Ми з хвилюванням гортаємо їх. Хлопчик мріє на фотонній ракеті вирушити до далеких зірок, що знаходяться на відстані кількох десятків світлових років від Землі… Одна з дівчаток бажає присвятити себе благородній меті — звільнити людство від ракових захворювань… Ще один зошит… Хлопчик твердо вирішив стати, як і його батько, токарем на заводі…

Але нас особливо зацікавили твори Олекси Свиридова та Віктора Сахна. Обидва хлопчики збираються працювати в міліції.

Ми зустрілися з ними. Як виявилося, мрія цих хлопців не випадкова. Вітя та Олекса розповіли одну історію. На їхньому шляху зустрілися підступні, нещадні злочинці. Життя хлопчиків було під загрозою, і лише самовідданість, героїзм працівників міліції врятували їх від, здавалося б, неминучої загибелі. Розмовляли ми і з працівниками міліції. Ось вона, ця історія.

Другий тиждень нещадно палило сонце, і місто знемагало від спеки. Біля автоматів з газованою водою і кіосків з морозивом вишиковувалися довгі черги. З ранку до пізнього вечора на міському пляжі важко було знайти вільне місце. Повно людей було в тінистих парках і скверах. Задушне повітря наче застигло. Всі з надією поглядали на небо, але на ньому наче навмисне, не було ані хмаринки.

І от сьогодні, вже смерком, повіяв слабкий вітер. Він з часом дужчав, набирав сили. Десь далеко сяйнула блискавка, почувся приглушений гуркіт грому… Гроза наближалась до міста.

Спочатку, ніби нехотя, на землю падали скупі краплі дощу, та з кожною хвилиною вони все гучніше й гучніше ляпотіли по дахах, і незабаром розходилася справжня злива. Бурхливі потоки, вируючи й пінячись, стрімко помчали вулицями. Відразу стало свіжіше. Наче артилерійська канонада, бахкав грім. Сині сліпучі спалахи блискавок вихоплювали з темряви низько навислі над землею кошлаті хмари.

… Злива захопила дільничного уповноваженого міліції Щербину і дружинників Гавриша та Дорошенка на вулиці. Пробігли трохи, гадаючи сховатись під смугастим наметом «Овочів», але дощ припустив, і вони вскочили в найближчий під'їзд.

— Добре періщить, — зіщулився Гавриш. — Години дві литиме, не менше, — додав він, дивлячись, як на калюжах вискакують великі бульбашки.

— Та що це ти, Артеме! — заперечив Дорошенко. — Хвилин за тридцять він перестане, а тоді й додому пора.

— Наче ранувато, — зауважив Щербина. — Нам ще добрих дві години патрулювати.

— Товаришу лейтенант! Щоб у таку погоду хтось з дому визирнув?! Хіба у невідкладній справі. А шахраєві поспішати нема куди.

— Сказав, — похитав головою Щербина. — Така погода їм саме на руку. Вони гадають, що працівники міліції зараз сидять собі в затишних місцях…

— От послухай, Василю, — перебив Гавриш, — минулої зими ми з Олексою Михайловичем патрулювали. Сніг валив — за два кроки нічогісінько не видно… Так, приміром, близько години ночі він зайшов на хлібозавод перевірити охорону, а я лишився на вулиці… Слухаю — іде хтось. Раптом перед самісіньким носом людина. В руках величезний чемодан і клунок. Здоровенний чолов'яга, а ледве тягне речі, аж зігнувся… «Закурити не знайдеться? — питає. — А то я, — каже, — кілометрів п'ять, видно, відмахав з вокзалу і всі цигарки скурив. Не хочуть таксисти їхати на окраїну…» Не курець, — відповів я і спитав, звідки він. Виявилося, з Сум. «Стривай, стривай, — думаю, — я сам тиждень тому повернувся звідти, але о пів на восьму ранку, а не вночі. Виходить — людина цілий день пробула у місті, а. каже, що оце саме з вокзалу… Для чого це йому?» Я за ним, а він обернувся та як бахне кулачиськом. Кулак же у нього — два моїх.

— Так, — підтвердив лейтенант. — Здоровий, як бик. Довелося поморочитися.

— Я беркиць у сніг, — вів далі Гавриш, — проте встиг схопити його за пальто… Він мене за горло… В очах зарябіли червоні кола, та все ж мені вдалося гукнути на допомогу… Вже потім дізнався, що Олекса Михайлович почув мене і вибіг на вулицю. Тільки-но бандит побачив його, як вихопив з-за халяви кинджал та до нього…

— Чим же все скінчилось?

— Затримали ми його з товаришем Гавришем і привели в райвідділ… Чемодан та клунок були напхані краденими речами…

— Як же ви його затримали? — знову спитав Дорошенко.

— Дуже просто: скрутив руки, забрав ніж…

— То, виходить, ви один затримали…

Гавриш побачив, що його друг здивований, як щуплий, невеликий на зріст лейтенант справився із здоровенним і озброєним злочинцем, і пояснив:

— У Олекси Михайловича перший розряд з боксу. Я сам бачив, як на рингу…

— Ну, ось і дощ перестав, — перебив його Щербина. — Можна йти.

… Стрілки на циферблаті годинника над магазином показували чверть на першу. Панувала тиша. У вологому нічному повітрі плавав запашний дух липового цвіту. В калюжах погойдувалися вогні ліхтарів.