Оповідання

Сонячне тепле передполудне в червні.

Вікно моєї артистично урядженої кімнати стояло ши­роко відчинене, а я сидів перед ним при столі до пи­сання.

Один з найкращих, найдикіших карпатських краєви­дів пишався якраз перед моїм вікном. Великанська, на піраміду подобаюча, густо залісена гора взносилась під небозвід. Біля неї темний вузький яр різнородно фор­мованих, залісених гір і скель. До того безпреривний шум соснових лісів, пригадуючий море, і повно сонця.

Всюди якнайбільше сонця.

Ніколи не видалась мені зелень лісу такою живою, інтенсивною; безхмарне, прозоре небо ніколи таким синім, лагідним. Я цілком потонув у тім виді...

Потонув!..

Те замало сказано.

Я відчував сю препишну красу природи кождим нер­вом; їв її очима, упивавсь її існуванням, а до того всьо­го і знав, що сили, котрі становили мою душу, збудила вона, що викохала їх сама-самісінька вона...

Щасливий, хто може розуміти її!

Непоборима охота заволоділа мною записати нині од­ну вже часто обдуману ідею. Відвернувши майже на­силу погляд від природи, почав я впорядковувати думки.

Вони піддаються, вони і супротивляються, вони роз­порошуються, вони глузують собі з мене... я не можу!!

Недалеко дому - може, зі сто кроків - сидить з са­мого ранку якась жебрачка і молить у перехожих милос­тині. Вона не жебрає, як се чинять люди сього роду їм уже властивим способом. Вона й не співає. В неї нема навіть того жебрацького тону, до котрого чоловік у тих сотворінь уже звик і котрий лише доти вражає, доки ті істоти перед очима. Ні, в неї і того нема. Вона скаву­лить. Все наново в однаковім tempo [1] від високих до найнижчих тонів. В середині шкали ледве замітна від­міна, а відтак знов:

– Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

Я відчуваю таке скавуління цілим тілом від стіп до го­лови. Стараюсь не звертати на се уваги і пробую бути ніби глухим. Годі!

– Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

Воно завзялося на мене, впилося в мене, а я вслуху­вався з нервозністю, ба з охотою, повною скаженості, в те скавуління.

– Славно! славно!
– шепотять мої уста з неописа­ним сарказмом.- Славно!
– і подразнений майже до крові, шпурнув я перо на стіл.

Може, прецінь [2] раз перестане!

Слухаю з повздержаним віддихом одну хвилину, дру­гу, третю, аж нараз:

– Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

Се може чоловіка довести до божевільства.

Кидаюсь до вікна, щоб її побачити. Мене немов щось пхає ще, щоб я побачив її! Вона тут!

Сидить перед містком, що веде до торговиці, і скаву­лить. Ні, нехай собі вже думають, як хочуть, але се справді чисте добродійство, що жебрання заборонено. По малих містах існує ще та кара божа, хоч для бідних суть і там якісь запомоги. Але я зроблю всьому кінець. Шпурну їй грошей, щоб мовчала, або щоб винеслась звідси, або щоб просила хоч жебрацьким тоном, або щоб... або щоб... ох! щоб ти заніміла!

– Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

В мені скипіло, і я усміхнувся лиховісно.

Пірвавши за капелюх, лечу до неї.

Вона сидить, звернена профілем в ту сторону, з котрої я якраз надходжу. Коли зачула мої кроки, замовкла. Ціла тонка згорблена постать з головою, похиленою на груди, простягненою рукою прибирає нараз характер напруження. Я звільняю хід, хочу їй приглянутись. Жовтий, немов віск, худий, але молодий, надзвичайно правильний профіль хилиться на грудь. Горішньої ча­стини лиця не бачу ще добре; нижча нап'ятнена глибо­ким, давно затетерілим болем...

Тепер підносить голову (мені здається, що надто ви­соко), і я бачу: вона сліпа, цілком сліпа. Довгі чорні шовкові вії закривають очі...

З острахом, з якимось наглим переляком витріщив я на ню очі і поклав скоро гроші в її малу руку, обгорілу від сонця. Її безкровні, меланхолійно стулені уста ви­кривляються немов до усміху.

– Нехай вас бог благословить, паночку!.. Нехай вас бог благословить тисячу раз! Від самого сходу сонця, котрого не бачу і не побачу вже ніколи, сиджу тут, а ви перші змилосердилися надо мною. Нехай вас бог благо­словить!

Несказанно гидке чувство заволоділо мною.

Сонячні промені пекли; нерухомий душний воздух був переповнений порохом. Було з початком липня...

Около старого православного монастиря св. Івана в Сучаві на Буковині, що прикрашений чудними барвни­ми малюнками, обведений високими мурами, подобав на кріпость - перепливала від двох днів величезна ма­са народу.

Се був день відпусту, день св. чудотворного Івана.

Здалека і зблизька насходилося багато людей, щоби тут скріпитися і вилічитися.

В низькім, багато прикрашенім нутрі церкви лежала обведена штахетами, на підвищенні, срібна домовина. В ній спочивало сповите в золотій матерії і набальзамо­ване мале, немов дитяче, тіло святого; ледве можна йо­го добачити.

Біля домовини сидів дяк, худий як смерть, з лицем блідо-жовтим, і, незважаючи на великий стиск людей, що товпились довкола нього, виспівував одностайним гугнявим голосом звичайні православні церковні пісні.

В церкві панував сумрак, хоч пора була полуднева. Незлічимі воскові свічки миготіли, капали, сичали і роз­ливали солодкаво-душну воню, що мішалася із димом кадила. Голова побіч голови тиснулися люди до свято­го. Штовхалися, тиснулися, топталися,- ба дехто бо­ровся навіть, наражаючи життя, щоби ближче дістати­ся до святого, споглянути на нього, щоби доторкнутися до його пишної святої шати, доступити спасення, цілу­ючи його в чоло...

При голові св. Івана сидів на понсовім оксамитнім кріслі, в золотім фелоні, бородатий чернець і держав на колінах срібну тацю. Наскладали прочани гроші за те, що оглядали святого. Таця немов угиналася під ва­готою своєю.