Обитель героїв
Шрифт:
Під випадковими людьми Товстуха Нана розуміла більшу частину Людства, включаючи багатьох своїх колег.
«Шия – холка буйвола; вітається малий підгрудок.
Пазурі – „залізні кліщі“, чорнувато-блакитнуваті.
Забарвлення – „стара іржа“ або „окалина“; шерсть тьмяна, блиск відсутній.
Очі – „сумний мигдаль“; можливе завертання повік при спробах побачити невидиме. Тому на двадцять перший день від народження повіки цуценяті необхідно підшити кістяною голкою й шовковою ниткою…»
CAPUT VII«Ворожили ворожбити: „Будеш, хлопче, кріпко битий!“ – сто бісів у твої ребра, доле моя, наче зебра!..»
– Яке щастя, пані! Ви теж до нас? Прошу, прошу! Найкращий номер, щоправда, зайняв пан барон… Але для вас знайдуться чудові апартаменти! Залишитеся задоволені!
Амадей Вольфганг Трепчик-молодший сяяв новеньким бінаром.
– Фон Шмуц оселився в «Обителі героїв»?
Дама біля конторки озирнулася. Вродливе, але суворе, малорухоме обличчя. Через притирання? Часте вживання білил іноді дає схожий ефект. Виглядає дама чудово, але жінка жінку не обдурить. Відсутністю «гусячих лапок», королівською поставою, осиною талією – ні, не обдурить. Брюнетка старша за нас буде…
Знову зарипіло гусяче перо.
– Цілком вірно, пані! Ще вчора заїхав. Камердинер цілу купу речей привіз, ви б бачили! У нас тут, до вашого відома, зібралися виключно приємні та гідні люди! Вищий світ, клянуся! їхня світлість із їхнім сіятельством, потім…
Трепчик ледь затнувся, чого Анрі не могла не помітити.
– …ось, містрис Форзац ще…
Серед квесторів значився некромант Кристофер Форзац. Хто вона йому? Старша сестра? Навряд чи. Мати? Тітка? Знову ж, містрис. Чарівниця? Проте густина мани не відчувається зовсім. Так, мабуть, досвідчений парфумер з розпачем дивиться на закупорену склянку з притертою пробкою: парфуми? Вода? Олія?!
– Містрис Форзац? Щиро рада знайомству. Генрієтта Кукіль, до ваших послуг.
– Навзаєм.
Говіркою даму міг назвати тільки кам'яний ідол. З губ злетіло одне-єдине слово, і рот знову перетворився на тонку лінію. Продовжувати бесіду містрис Форзац не збиралася.
Ну й не треба. Візьмемо приклад з базіки-стряпчого.
– О! Капелюшок від метра Емульє? – печатку майстра на коробці Анрі видивилася заздалегідь. – У вас чудовий смак, вітаю! «А-ля фонтанж»? Бічні лопаті з шовку? Овал Небес, як я вам заздрю…
Дама скупо посміхнулась у відповідь.
– І пес, я дивлюся, з рідкісних. Чистокровний са-пей?
Живого са-пея бачив мало хто. Зате порцелянових – скільки завгодно. У тітоньки Есфірі на полиці стояли сім са-пейчиків із порцеляни. На удачу, нечисть від дому відгоняти.
– Так.
І тут у розмову вклинився Амадей Вольфганг Трепчик-молодший, щоб йому гикалося до кінця днів!
– Містрис Форзац, я звелю хлопчикові віднести речі у ваші покої. За чим-небудь варто доглянути особливо? Є тендітні, крихкі предмети?
– Є!
Брюнетка блиснула очима, і хазяїн мимоволі позадкував.
– Розумію! Я звелю хлопчикові бути дуже обережним. Дуже! Щоб, борони, Вічний Мандрівцю…
– Коли ваша ласка, пане, – наслідуючи сухий тон дами, перебила Трепчика вігіла. – Інакше потім не розплатитеся. І будьте люб'язні, згиньте на деякий час.
Вона підморгнула новій знайомій: знай, мов, нас, тендітних і вразливих жінок!
Форзац у відповідь дивилася на Анрі з очевидним зацікавленням. Навіть обличчя трохи ожило. Тепер головне, щоб рибка не зірвалася з гачка. Підведемо сачок…
– Як кличуть вашого красеня?
– Лю.
Почувши своє ім'я, пес підвів голову й запитально втупився в хазяйку. Не дочекавшись наказу чи ласки, байдужно чхнув і відвернувся.
– Навчений? «Гладіатор» чи «пастир»?
Граєш із вогнем, дорогенька. Борони небо, ця пронозлива містрис пуститься в міркування про методи навчання са-пеїв, прийнявши тебе за знавця. А ти лише краєм вуха чула назви методик. Досвідчений псар розкусить обман за хвилину…
– Універсал. Школа «Піщаних Акул». У вас, перепрошую, теж са-пей?
– На жаль, ні. Хотіла б, але… У мене лошак-мірабіл, а вони із са-пеями – як сфінкс із віверною.
Дама співчутливо кивнула: знаю, мовляв.
– То це ваш мірабіл біля входу?
– Так, це мій Гіббус.
– Вони з Лю мало не зчепилися…
– Обійшлося?
Анрі впіймала себе на тому, що поступово переходить на стиль співрозмовниці: скупий, уривчастий. Ні, так не годиться! Інакше врешті-решт вичерпаємо всі теми, не діставшись до головного.
– Обійшлося.
– Хвала Вічному Мандрівцеві! Скажіть, а Лю навчений брати некро-слід?
– Навчений.
Брюнетка знову перетворилася на крижинку. Тривала пауза перед відповіддю натякала на невдоволення порушеною темою. Відчуття, що перед Анрі стоїть вже не закупорена склянка з парфумами, а наглухо запечатана, закрита на сто замків темниця з в'язнем, посилилося. І в очицях «красеня Лю» майнуло жагуче бажання відкусити настирливій вігілі ногу.
Але відступати було пізно.
– Мені дуже ніяково… Ми щойно познайомилися! На жаль, мені просто більше нема до кого звернутися. Містрис Форзац, повірте, ви – єдина моя надія…
– Я слухаю.
Немов зрозумівши, що дала слабину, дама з собачкою поквапилась уточнити:
– Я дуже зайнята. Якщо це займе багато часу…
– Ні! Я впевнена, ми впораємося швидко! Треба, щоб ваш Лю взяв слід залишкового післяжиттєвого еманату…
Пальці дами заходилися смикати край мантильї. На воскове обличчя набігла тінь. Містрис Форзац вочевидь не подобалася історія, в яку її намагалися втягти. Але тінь зненацька виявилася подвійною, на підкладці з м'якого, теплого співчуття. Анрі згадалася маячня стряпчого про тіньові викривлення – і віщий, нерозгаданий досі сон. Іноді, виявляється, і тіні в підмогу. Може, уві сні саме це малося на увазі?