Обитель героїв
Шрифт:
Впустивши папери на стіл, барон відкинувся на спинку крісла.
Чорнота апартаментів вселяла меланхолію й поганий настрій. Короткі біографії квесторів ні на крок не наближали до розгадки. Опитування варти нічого не дало, про що повідомлялося в окремому рапорті. Воза з тілами квесторів начебто дракон хвостом змахнув. Магічними способами трупи не знищували й не перекидали у просторі: такий викид мани волхви-локатори Тихого Трибуналу засікли б миттєво. Стара заковика: «Немає трупа – немає справи». Якби не випадкова знахідка обсервера із записами, якби не героїчний вчинок вігіли, котра ризикнула зчитати залишкові еманації аури… Квесторів оголосили б зниклими безвісти, убивство вважали б недоведеним, а отже, і слідство велося б абияк.
На що зловмисники й розраховували, вивозячи тіла вбитих.
Барон заплющив очі. Темрява під повіками заспокоювала, на відміну від кімнати-чорнильниці. Інфернальна гармонія сфер в особистому користуванні. Генеральний психот Приказу, наймиліший Джакомо Паванца, у приватних спасенних бесідах називав це «тугою за утробою», рекомендуючи тривалу відпустку на водах.
Або короткий, але гіркий запій.
Барон розплющив очі й зітхнув. Відпустка, запій… Пустопорожні мрії про прекрасне. Машинально перебираючи папери, він наткнувся на ще один конверт, якого раніше не помітив. Адреси, прямої чи зворотної, на конверті не було. На лицьовому боці в червоному сургучі красувався відбиток печатки: грифон сердито роззявив дзьоба. Символ для людини втаємниченої більш ніж ясний: небезпека. Плюс трохи панібратське застереження: «Не клацай дзьобом!»
У Всевидющому Приказі пакети завжди підписували. Натяки й алюзії тут не заохочувалися. Генрієтта вісточку прислала? Гаразд, подивимося…
Щільний жовтавий аркуш паперу, складений учетверо. «Верже Алехандро» з відливом у жовток. Буквально годину тому барон тримав у руках його брата-близнюка. Почерк теж виявився знайомим.
«Баронові Конрадові фон Шмуцу, особисто в руки.
Ваша світлосте!
Цим поспішаю довести до Вашого відома, що Ваш брат Хальдріґ – безсердечний бевзень, ганебно байдужий до долі власного сина. Втім, для Вас це, напевно, не новина. Тому переадресовую це послання Вам. Я знаю, Вам уже відомо, що Герман необачно вступив до горезвісного Ордену Зорі, ставши на шлях трагічної загибелі. Однак, як близькому родичеві загиблого, а також як обер-квізитору Всевидющого Приказу Вам буде цікаво довідатися про додаткові обставини, що мають стосунок до даної справи…»
– Агов, світлосте!
Барон підвів голову. Хоча більше хотілося підняти що-не-будь важке й пожбурити в гостя. Вдруге підряд обірвати читання заповітного листа – це занадто навіть для лагідного аскета.
– Світлосте, слухай, що скажу… Там наші зібралися. Тільки на тебе й чекають.
У дверях, загородивши весь отвір, а тім'ям упираючись у одвірок, стирчав рудий бовдур-кінофоб. Ощиривши міцні, білосніжні – й такі нетутешні на Чорній половині! – зуби, він привітно посміхався. З-під коміра червоної блузи здорованя випиналося масивне намисто, зроблене з яскравих камінців і річкових мушлів-перламутрівок. Ось, мовляв, що в мене є! Заздріть…
Конрад тужливо зітхнув. Безглуздо пояснювати цьому красеневі різницю між «Агов, світлосте!» і «Ваша світлосте!» або навіть «Перепрошую, ваша світлосте, що турбую…» Здивується, кліпне пухнастими віями, трусоне намистом, тим повчання й закінчиться.
– Наші, кажу, всі жданки переждали. Мене відрядили кликати…
– Добродію, ви впевнені, що в нас із вами є якісь спільні «наші»? Чи ви про величезних і злих собак? Захист від свійських тварин не входить в обов'язки Всевидющого Приказу…
Не втримався. Поліз у свинячий ряд з оксамитовим сарказмом і золоченою іронією. Не варто скаржитись тепер, якщо багатство замурзається в гною.
– Даремно, – немов підслухавши думки барона, раптом сказав здоровань.
Ступив за поріг. Мабуть, забобонний: передавати один одному речі, гроші й навіть просто слова через поріг вважається поганою прикметою.
– Даремно зобиджаєш, світлість. Є в нас із тобою й наші, і не наші. І лихо є, одне на всіх. Ідеш, чи як?
Він і досі посміхався: спокійно, доброзичливо.
– Як вас кличуть, добродію?
– Це тебе кличуть, світлосте, – бадьоро відрапортував рудий дурень. – Не в'їхав? Це буває, з перевтоми… Може, гукнути хазяїна? Нехай разсольчику спроворить…
– Ось я, наприклад, барон фон Шмуц, – виразно, по складах, як дитині, роз'яснив Конрад, для переконливості тицьнувши себе в груди пальцем. – А ти хто?
Веснянкувата пика здорованя розпливлася ще ширше.
– Ух ти! Барон! Справжній! А вони мені: ти, Коше, кажи йому «світлість», бо по шиї накостиляє! А ти ніяка не світлість, ти цільний барон!
Уже легше. Виходить, кличуть бовдура Кошем.
– Так, я барон. А ти, Коше, хто?
– А я не барон! Не-а, не барон я, мамою клянуся…
– Слухай, малий, ти мені всю печінку…
– О! Точно! А звідки ти, світлосте, визнав, що я Малий? Тільки в нас, у Глухій Пущі, кажуть не Малий, а Малой. Кош я Малой, за сестричкою сюди бігцем біг. А наші кажуть: немає твоєї сестрички. Пропала Агнешка, згинула…
Здоровань зажурився, безумдно граючись намистом. Ластовиння поблякло, на вилицях виступили жовна. Барон дивився на старшого брата Агнешки-квестора, а в голові стрімко обертався уривок жалюгідних архівних відомостей: «З осілих гомо-люпусів Глухої Пущі». Луною здалека вторив лемент рудого: «Там собака! Великий! Величезний!»
Цього не могло бути, тому що цього не могло бути ніколи.
Перевертень боїться собак?! Син Стояна Малого, учасника собачих боїв?! Чи після трагічної загибелі батька в юнака-гомолюпуса виник непереборний жах… Нісенітниця! Це псяче плем'я, якщо не брати до уваги спеціально навчених бійців, перевертнів за версту обходить. А раптом сцена в покоях баби Вертенни була розіграна навмисне? Прикинувся, ніби злякався пса-невидимки, вломився, наплів сім коробів гречаної вовни…
Навіщо?!
За часів Конрадової юності, коли він служив молодшим товаришем квізитора Ліпуна, чоловіка суворого, але відхідливого, король Едвард І прийняв до розгляду чолобитну трьох ватажків зграй, інакше кажучи «вовчих князів» – Древця Келдераря, Лекси Мануша й старезного діда Вайди. Уклінно припадаючи до стоп його величності, ватажки перевертнів благали окреслити для їхніх зграй «рубіж осідлості» з подальшим наданням реттійського громадянства. Довіряють, значить, долі, клянуться у відданості та законослухняності; зобов'язуються, якщо годуватимуть, у ліс не дивитися. Король зглянувся на благання перевертнів. Він взагалі був освіченим монархом: писав вірші, вивчав праці філософів, хотів скасувати страту, але після «Справи про Майтракського людожера» передумав. Словом, західна частина Глухої Пущі, Ближні Лугівці та Шнарант, що межує з Фільчиним бором, королівським указом відійшли для розселення осідлих гомолюпусів.
Так їх стали називати на відміну від гомолюпусів диких, позастанових, громадянства позбавлених, а тому доступних для облав і гонів за ліцензією Департаменту Ловитви.
Років за десять, при Едварді II, осідлі гомолюпуси домоглися почесного права служити в армії, а дехто з «вовчих князів» отримав дворянство. Наприклад, Лекса Мануш, котрий під Вернською цитаделлю очолював «ескадрон смерті», сформований з одноплемінників Мануша. Цей загороджувальний загін понад дві години утримував прорив «олов'яних солдатиків», поки капітан Штернблад не пробився крізь ряди мерців-гвардійців, які не гинули й не здавалися, і не зарубав власноручно мага-ренегата Юшика Бренбоу. Мерзотник навіть за мить до загибелі продовжував лити олово у формочки і слати големів у бій.