Чтение онлайн

— А чому не вбити Отто у нього вдома? У нього ж були ключі?

— Я й сам над цим голову сушу. — Харрі замовк.

Маккормак помахав рукою:

— Харрі, не бійся, висловлюй своє припущення. Шкоди від цього не буде.

— Гординя.

— Гординя?

— Тувумба не тільки психопат, він ще й фанфарон. Не можна недооцінювати гординю. Вбивства на сексуальному ґрунті можна пояснити одержимістю, але це вбивство він збирався вчинити з необхідності. Руки в нього були розв’язані, манія не змушувала його наслідувати якийсь зразок. З’явилася можливість скоїти ефектне вбивство, яке увінчало б його життя. Можна сказати, це йому вдалося — «вбивство клоуна» згадуватимуть і тоді, коли про вбитих дівчат уже забудуть.

— Гаразд. І коли Ендрю дізнався, що ти збираєшся заарештувати Отто, то втік з лікарні, щоб нас зупинити?

— Мені здається, він поїхав відразу до Отто, щоб поговорити з ним, підготувати до арешту, сказати, як важливо для нього мовчати про Тувумбу, щоб ні Отто, ні Ендрю не були причетними до цієї справи. Заспокоїти його, сказати, що Тувумбу все одно схоплять, як Ендрю й планував, треба тільки трохи зачекати. І щоб я зачекав. Але щось пішло не так. Не знаю що, але не сумніваюся, що Ендрю Кенсинґтона кінець кінцем убив Тувумба.

— Чому ти такий упевнений?

— Інтуїція. Здоровий глузд. І ще — одна маленька деталь.

— Яка?

— Коли я відвідував Ендрю, він сказав, що завтра до нього прийде Тувумба.

— І що?

— У лікарні Сент-Етьєн відвідувачів записують на вході.

Юн потелефонував до лікарні, і вони перевірили, хто дзвонив або приходив до Ендрю після мене.

— Говори ясніше, Харрі.

— Якби щось сталося, Тувумба зателефонував би Ендрю до лікарні й залишив повідомлення. А оскільки він цього не зробив, отже, ніяк не міг дізнатися про відсутність Ендрю, не доходячи до реєстратури. Але тоді б його відмітили в книзі відвідувачів. Отже…

— Отже, він сам убив його вчора ввечері.

Харрі розвів руками:

— Навіщо йому йти до того, кого вже немає, сер?

Неділя була довга. Вона видалася Харрі довгою з самого ранку. Всі зібралися в кімнаті для нарад і один поперед одного намагалися продемонструвати свою кмітливість.

— Отже, ти дзвониш йому на мобільний, — сказав Водкінс. — І перевіряєш, чи він удома.

Харрі заперечливо похитав головою:

— Він обережний і ховає Бірґіту в іншому місці.

— Може, у нього вдома ми знайдемо яку-небудь зачіпку? — припустив Леб’є.

— Ні! — категорично заперечив Харрі. — Якщо він дізнається, що ми побували в нього вдома, то зрозуміє, що я все вибовкав, і тоді Бірґіті кінець.

— Ну, для цього він повинен спочатку прийти додому, а ми будемо вже напоготові й схопимо його, — не здавався Леб’є.

— А раптом він і це передбачив і зуміє вбити Бірґіту без своєї присутності? — відповів Харрі. — Що, коли вона лежить де-небудь зв’язана, а Тувумба не скаже нам, де? — Харрі обвів товаришів поглядом. — Наприклад, він установив бомбу, яка вибухне через певний час.

— Стоп! — Водкінс ляснув по столу. — Не треба все перетворювати на сюжет для коміксу! Як це насильник раптом перетвориться на підривника? Час іде, й можна просто протирати штани. Але я вважаю, непогано було б заглянути до Тувумби додому. І поставити там добрячу мишоловку.

— Він не такий дурень! — сказав Харрі. — Ви розумієте, що так ми ставимо життя Бірґіти під загрозу?

Водкінс похитав головою:

— Не хотів цього казати, Ховлі, та боюся, твоє ставлення до викраденої заважає тобі зараз мислити тверезо. Давай зробимо так, як сказав я.

Промені вечірнього сонця пронизували дерева на Вікторія-стрит. На бильці сусідньої лавки сидів птах кукабурра і прочищав горло перед вечірнім концертом.

— Ти, напевно, міркуєш, дивно, як це люди можуть сьогодні ходити й посміхатися, — говорив Джозеф. — Що от вони повертаються з пляжу, із зоопарку або від бабусі у Воллонґонзі і думають лише про недільну вечерю в колі сім’ї. Ти, мабуть, сприймаєш як особисту образу те, що в листі виграє сонце, коли тобі хочеться бачити світ у руїнах і сльозах. Харрі, друже мій, що я можу тобі сказати? Ти помиляєшся. Недільний обід чекає, і так і має бути.

Харрі мружив очі на сонці.

— Може, вона хоче їсти, може, їй боляче. Але найгірше — думати, як їй, мабуть, страшно.

— Якщо вона це витримає, то стане хорошою дружиною. — Джозеф свиснув кукабуррі.

Харрі запитально подивився на нього. Джозеф стверджував, що неділя в нього вихідний, і зараз був тверезий.

— Раніше в аборигенів, перш ніж вийти заміж, жінка повинна була витримати три випробування, — пояснив Джозеф. — Перше — терпіти голод. Два дні вона повинна була пробути на полюванні або в дорозі без їжі. Потім її відразу ж садовили перед вогнищем, на якому смажилося соковите м’ясо кенгуру або ще що-небудь смачне. Треба було стриматися і не накидатися на їжу, а поїсти трохи, щоб і іншим залишилося.

— Коли я ріс, у нас теж було заведено щось подібне, — зауважив Харрі. — Називалося столовим етикетом. Але мені здається, зараз такого немає.

— Друге випробування — терпіти біль. — Джозеф жваво жестикулював. — Молодій жінці голками проколювали ніс, щоки й подекуди тіло.

— І що з того? Зараз дівчина за це ще й платить, — сказав Харрі.

— Помовч. А коли згасало вогнище, на вугілля клали гілля, і вона на нього лягала. Та найскладніше випробування — третє.

— Страх?

— You bet. [106] Після заходу сонця плем’я збиралося навколо багаття, і старійшини розповідали молодій жінці жахливі історії про примар і мульдарпе — диявола дияволів. Волосся від них ставало дибом, бодай від деяких. Потім її відправляли спати в безлюдне місце або до могил предків. А під покровом ночі старійшини підкрадалися до неї, вимазавши обличчя білою глиною і надівши дерев’яні маски.

— Як на мене, це вже занадто.

— …і дуже голосно кричали. Вибач, Харрі, але слухати ти не вмієш.

Вигляд у Джозефа був знервований.

Харрі потер лоба.

— Знаю, — сказав він після паузи. — Пробач, Джозефе. Я прийшов сюди, тільки щоб подумати вголос і подивитися, чи не залишив він слідів, за якими я міг би її знайти. Але здається, мені знову не пощастило, а ти — єдиний, з ким я можу бути відвертим. Тобі, напевно, здається, що я цинічний, бездушний мерзотник.

— Мені здається, ти думаєш, ніби повинен битися з цілим світом, — відповів Джозеф. — Але якщо весь час тримати стійку, руки надто втомляться, ще до бійки.