Чтение онлайн

Ендрю поглянув на колегу.

— Наскільки ми знаємо, місіс Довсон, раніше в нього проблем з поліцією не було, — сказав Харрі.

— Ні. Ні, звичайно, не було. Дякувати Богу.

— Власне кажучи, до вас ми заїхали, тому що ваш заклад якраз по дорозі до Брісбена. Ми подумали, раптом вам відомо що-небудь про Інґер Холтер.

Вона повторила про себе ім’я, ніби куштуючи його на смак. Потім похитала головою:

— В Еванса було не так багато дівчат. А тих, що були, він привозив сюди, аби познайомити зі мною. Після того як народився син — у нього з… тим клятим дівчиськом, ім’я якого я, здається, забула, — я заборонила… я сказала, по-моєму, він повинен почекати. Поки не знайде підходящу.

— Чому він повинен почекати? — запитав Харрі.

— Тому що я так сказала.

— А чому ви так сказали, мем?

— Тому що… тому що так буде краще, — вона поглянула у бік крамниці, даючи зрозуміти, що їй дорогий час, — і тому що Еванс — надто вразливий хлопчик. У його житті було багато негативної енергії, і йому потрібна жінка, на яку він зможе цілком і повністю покластися. А не ці шльондри… яким тільки б заморочити моєму хлопчикові голову.

Її очі затуманилися.

— Ви часто бачитеся із сином? — запитав Ендрю.

— Еванс приїздить сюди, як тільки у нього випадає нагода. Йому тут спокійно. Бідненький, він так багато працює. Ви пробували трави, які він продає? Іноді він привозить їх мені — я заварюю їх з чаєм і кавою.

Ендрю знову кашлянув. Куточком ока Харрі помітив якесь ворушіння між деревами.

— Нам уже час іти, мем. Останнє питання.

— Так?

Схоже, Ендрю щось потрапило в горло — він усе кашляв і кашляв. Павутина почала розгойдуватися.

— Місіс Довсон, у вас завжди було таке світле волосся?

У Сідней вони повернулися вже пізно ввечері. Харрі почувався таким виснаженим, що мріяв лише про те, щоб якшвидше повернутися до свого номера і завалитися спати.

— Пропустимо по келишку? — запропонував Ендрю.

— Ні, дякую, — відмовився Харрі.

— В «Олбері»?

— Ну, це вже майже робота.

— Атож.

Коли вони увійшли, Бірґіта посміхнулася. Після чергового відвідувача вона попрямувала до них. Очима вона прикипіла до Харрі.

— Привіт, — сказала вона.

Харрі зрозумів, що зараз хоче просто впасти в її обійми і заснути.

— Ім’ям закону, два подвійні джини з тоніком, — зажадав Ендрю.

— Я б краще випив грейпфрутового соку, — сказав Харрі.

Вона принесла замовлення і схилилася над стійкою.

— Tack sa mycket f"or і gar, [25] — прошепотіла вона Харрі.

Харрі побачив у неї за спиною своє віддзеркалення з ідіотською посмішкою.

— Ей, там! Годі вашої скандинавської воркотні! Поки за випивку плачу я, будьте ласкаві говорити англійською, — суворо поглянув на них Ендрю. — А зараз, молоді люди, я вам дещо розповім. Кохання — більша таємниця, ніж смерть. — Театральна пауза. — Дядько Ендрю розповість вам давню австралійську легенду, а саме історію про величезного змія Буббуру і Валлу.

Вони підсунулися ближче, й Ендрю із задоволеним виглядом прицмокнув, запалюючи сигару.

— Жив колись на світі молодий воїн на ім’я Валла, який до нестями кохав дівчину на ім’я Муура. А вона — його. Валла відбув племінний обряд посвячення і тепер був чоловіком, а значить, міг вибрати собі за дружину будь-яку жінку племені за умови, що вона неодружена і кохає його так само. А Муура його кохала. Валла дуже не хотів розлучатися з милою, але за традицією він мав піти на полювання, щоб принести здобич у дарунок батькам нареченої. Лише так весілля могло відбутися. Одного чудового ранку, коли на листі ще не висохла роса, вирушив Валла в дорогу, устромивши в волосся кілька білих пір’їн какаду, що їх дала йому Муура.

Поки Валли не було, Муура подалася збирати мед для свята. А проте його було не так-то легко знайти, і їй довелося піти від стоянки далі, ніж звичайно. І прийшла вона в долину валунів. Над долиною залягла дивна тиша: не чулося ні птахів, ні комах. Вона вже хотіла піти далі, як раптом побачила гніздо, а в ньому — великі яйця. «Треба взяти їх із собою на свято», — подумала вона і простягнула до них руку.

Тієї ж миті вона почула, як по каменях хтось повзе, і не встигла Муура ні кроку ступити, ні рота розтулити, як величезний рудувато-жовтий змій обвив їй лоно. Муура намагалася звільнитися, але в неї ніяк не виходило, змій почав душити її. Дівчина поглянула в небо і спробувала вигукнути ім’я Валли, та їй забракло повітря. А змій душив і душив її і врешті-решт витиснув до краплі все життя з Муури і переламав їй усі кістки. Потім змій поповз туди, звідки й приповз, — у тінь, де його неможливо було розгледіти, бо всі кольори зливалися в один у грі сонячних променів між деревами і каменями долини.

Лише через два дні понівечене тіло Муури знайшли в долині валунів. Невтішним було горе батьків дівчини. Мати плакала і запитувала чоловіка, що вони скажуть Валлі, коли той повернеться додому.

Ендрю сяйливими очима поглянув на Харрі й Бірґіту.

— Багаття вже догоряло, коли на світанку наступного дня з полювання повернувся Валла. Хоча похід був тяжкий, кроки воїна були легкі, а в очах промінилася радість. Він підійшов до батьків Муури, що мовчки сиділи біля багаття.

«Ось мої дарунки», — сказав він. І здобич його була багата: кенгуру, вомбат і стегна ему.

«Ти якраз устиг до похорону, Валло, який мав стати нам за сина», — сказав батько Муури. Здавалося, Валлу хтось боляче вдарив, і йому погано вдавалося приховувати свій біль і скорботу. Але, як загартований воїн, він стримав сльози і сухо запитав:

«Чому ви не поховали її раніше?»

«Тому що знайшли її лише сьогодні», — відповів батько.

«Тоді я піду за нею і зажадаю її душу назад. Наш віринун складе її зламані кістки, а я знову вдихну в її душу життя».

«Пізно, — відповів батько. — Її душа вже відлетіла туди, куди потрапляють душі всіх померлих жінок. Але живий ще її вбивця. Ти виконаєш свій обов’язок, сину?»

Валла пішов од них, не мовивши й слова. Він жив в одній землянці з іншими неодруженими чоловіками племені. Але навіть з ними він не заговорив. Декілька місяців Валла сидів самотою, не долучаючись до загального співу і танців. Одні гадали, він намагається загартувати своє серце і забути Мууру. Другі говорили, що він хоче піти за Муурою в жіноче царство мертвих.

«У нього не вийде, — говорили вони. — Жінки потрапляють в одне царство, а чоловіки — в інше».

Якось до вогнища підсіла жінка, яка сказала: