Мерці
Шрифт:
Принесли запашну страву «Наших б’ють!». Втома відступала, роздратування миналося. Віра вже могла спокійно огледіти присутніх і появу ще однієї знайомої вже була здатна знести мужньо — до столика прямувала скандально відома журналістка на прізвисько Луза. Свої еротичні опуси ця колишня поетеса підписувала псевдонімом ЛуїзаЗадова, тому гострі на язик колеги й утворили прізвисько «Луза», маючи на увазі й інше — лузу на більярдному столі, в яку залюбки можна було закотити кулю. І Дона Педро, і Лузу Віра називала не інакше як «камарилья». Вона взагалі не терпіла епатажних «акул пера» і не розуміла, чому їм майже скрізь давали «зелене світло» під назвою «піпл хаває». А «піпл» справді з задоволенням сприймав і ненормативну лексику, й брутальні відвертості, й повну до себе зневагу. Луза спеціалізувалася на скандальних інтерв’ю, які брала у зірок естради, не відходячи від їхніх ліжок. У потрібний момент під час фотозйомки з черговою жертвою вона вміла миттєво розстібнути блискавку свого шкіряного комбінезону або, як штукар еквілібрист, виставити наперед свій апетитний, ледь прикритий спідницею задок. За ці матеріали й знімки їй платили шалені гроші.
— Привіт! — на увесь зал закричала Луза. — Смаженого хочеш?
— Дивлячись чого, — відповіла Віра. Вона знала, що Луза мріє знятися в її програмі.
— А з чого замовиш! — запевнила Луза. — Наприклад, вчора я дізналася розміри одного місця у самого…
Вона назвала прізвище відомого дипломата.
— Слухай, Лузо, у мене був важкий день, — сказала Віра. — Ти ж знаєш, я не харчуюсь яєчнею — віддаю перевагу хорошому шматку м’яса! — І щоб перевести розмову, додала: — До речі, в тебе смілива суконька…
Суконька на Лузі була й справді смілива — чорна сітка, крізь яку світилася червона гіпюрова білизна.
— Ти мене не хочеш! — надула губки Луза. — Що ж, заждемо кращих часів! — і, помітивши біля стійки бару Дона Педро, попрямувала до нього, похитуючи стегнами, як човен при десятибальному штормі.
«Ну чому я маю з ними спілкуватися? — знов роздратувалася Віра. — І чого вони всі від мене хочуть? Їх притягає протилежність, чи я просто така слабкодуха, що не можу дати відкоша раз і назавжди?
Мабуть, треба змінити кав’ярню — тут стає надто не затишно!» Ніби на підтвердження цих думок, до ресторану увійшов ще один представник «камарильї», такий собі Понін — редактор популярного ілюстрованого журналу для чоловіків. Це була найкумедніша постать у журналістський тусовці, його називали не інакше, як «Поня» з довгим прізвиськом «А скільки ви років працюєте в журналістиці?» Поня був носієм «чорної мітки». Це означало, що він стільки разів насолив своїм колеґам, що погані чутки пройого непрофесіоналізм та пияцтво тягнулися за ним, хоч би куди він прийшов. Одного разу Вірі довелося звернутися до нього по роботі. Питання було простеньке, але Поня перед тим, як відповісти, суворо запитав: «А скільки ви років працюєте в журналістиці?» Потім з’ясувалося, що це його «коронне» запитання й, вочевидь, дуже болюче,бо сам Поня, попри свою посаду, зароблену тяжкою працею підлабузництва, ще вчився в університеті і ніяк не міг його закінчити.
Разом із Понею йшла якась незнайома жінка.
Парочка прямувала до Віриного столика — це було зрозуміло з першого погляду. «О, Господи!» — подумки зітхнула Віра.
— Пані Віро, — не без притаманної йому зверхності сказав Поня. — Познайомтеся, це — Ліліана Поволоцька, редактор відділу західної культури інформаційної аґенції. Вона давно мріє з вами поспілкуватися. Й ось така приємна нагода…
Вірі довелося посміхнутися й запросити жінку до столу. Поня чемно розкланявся.
Навіть у напівзатемненому приміщенні жінка не зняла великих чорних окулярів. Вона почала розмову зовсім по чоловічому:
— Вам не здається, що ми з вами вже десь зустрічалися?
— Цілком можливо, адже я буваю у багатьох місцях, — відповіла Віра, намагаючись проникнути за чорні скельця окулярів нової знайомої. Вона була впевнена, що бачитьїї вперше.
— Ні, я маю на увазі, зустрічалися колись давно.
Може, ходили разом у дитсадок чи до школи?
— Навряд чи. Я вчилася в інтернаті, — сказала Віра.
— Он воно що… Але це не має жодного значення, просто ваше обличчя здалося мені дуже знайомим.
— Ви, мабуть, дивилися одну з моїх передач.
— І навіть не одну! Ви дуже талановита журналістка. Прикро, що у вашого каналу така репутація…
Ви заслуговуєте на кращу кар’єру.
«Чортзна-що! — подумки обурилася Віра. — Ще одна божевільна вихователька на мою голову!»
— Ви нервуєте, — раптом сказала Ліліана. — Гадаєте, це пустопорожні теревені? А в мене до вас цілком конкретна пропозиція — я б хотіла запросити вас на роботу у свій відділ. Нам потрібні такі люди, як ви.
Працювати в респектабельному аґентстві було давньою Віриною мрією, але вона нічим не виказала своєї зацікавлености.
— Це досить несподівана пропозиція, — сказала вона. — Треба обміркувати…
— Я вас не кваплю.
Жінки ще трохи побалакали про погоду, про цей приємний ресторанчик, куди не пускають «усякий непотріб», про його небанальне оформлення. Жінка так і сиділа в окулярах, потягуючи крізь соломинку велику порцію мартіні з лимоном.
— І все ж, ми з вами десь зустрічалися. Можливо, й приятелювали… — замріяно сказала Ліліана. — Знаєте, як буває: побачиш людину, і з якихось закапелків па м’яті випливає щось таке тепле, приємне, хвилююче, чому й назви немає. Зазвичай, це буває, коли зустрінеш когось зі свого дитинства. У мене було багато друзів. Зв’язки дитинства — найміцніші. Золота пора…
— Так, — стримано погодилася Віра, для якої якраз саме ця «золота пора» не була безхмарною.
— Ми всі — родом з дитинства, — процитувала Ліліана. — Яка в цьому мудрість! Ви, до речі, де мешкали?
— В «царському селі», — відповіла Віра.
— О, який престижний район! Я також мешкала в іншому… Можливо, ми там бачилися?
— Навряд. Я майже ні з ким не спілкувалася, крім однієї сусідської дівчинки, яка потім померла після операції на серці. Тільки її й пам’ятаю.
Розмова почала зависати. Помітивши це, нова знайома поквапилась її припинити.
— Ну що ж, мені було дуже приємно познайомитися з вами. Ви не забули про мою пропозицію?
— Завтра я маю їхати у відрядження. Я б змогла підійти до вас через місяць — зараз у мене багато роботи.
— Довго! — зітхнула Ліліана. — Але менше з тим, ми на вас зачекаємо. Отже, домовились — за місяць ви у мене?
Жінки попрощалися. Віра ще посиділа в ресторані, обмірковуючи зустріч, поки не дійшла рішення, що те, що трапилося, — це шанс змінити життя.
І ось тепер вона стояла перед аґенцією і нервово поглядала на годинник. За п’ятнадцять до дев’ятої Віра відчинила важкі дубові двері з табличкою «Відділ культури».