Меч королів

Королівство Великої Гряди народу прангів розташоване на дванадцяти островах. І одинадцять із них ніколи не були потрібні нікому, крім прангів. Бони жили собі на величезних вулканах, що простяглися в океані ланцюгом од північних широт, де плавають льодові гори, до теплих, де ніколи не замерзає вода, пасли овець і кіз, ловили рибу, плели теплі светри з чудової вовни і, кажуть, потроху промишляли на швидких своїх вітрильниках морським розбоєм.

Одинадцять островів не цікавили нікого. А от дванадцятий — найпівденніший, що звався Великою Черепахою, вабив багатьох. Острів лежав на самісінькій середині океану, на перехресті торговельних шляхів. Саме сюди заходили кораблі зі Сходу і Заходу: торгувати, поповнювати запаси прісної води, кренґувати кораблі, ладнати снасті й вітрила.

Саме Велику Черепаху не раз і не два хотіли відібрати у прангів сусідні народи. Раз по раз, війна за війною, пранги відстоювали свою перлину, свій найбільший скарб, розуміючи, що без цього острова вони швидко перетворяться на другорядну націю. Так було кілька віків, аж поки король Доар ІІІ з роду Гадрузів, батько нинішнього, Доара IV, перебудував порти, укріпив острів, перетворивши його на величезну фортецю, і переніс до найбільшого міста острова — Майвани — столицю Королівства. Палац Доара III являв собою неприступну тверджу з вузенькими вікнами і товстенними базальтовими стінами; з бійниць на всі боки стирчали чудові гармати, придбані у Фатії.

Тільки одного разу після всіх нововведень і перебудов південні варвари з Ядрану спробували напасти; король Доар із хижим задоволенням продемонстрував їм дію нової потужної артилерії, а адмірал Устін Блек трощив їхні незграбні судна панцерними носами бойових ґалер. Декому все ж вдалося втекти, і відтоді ніхто не зазіхав на Велику Черепаху, а в гавані та на ринках — ніде курці клюнути. Багатіє Майвана. Пливуть до неї з усіх світів купецькі кораблі: крутобокі вітрильники з Фатії, солідні гребні судна з Заходу, строкаті примхливо розмальовані шхуни з Теплих Морів, сильбертальські трипалубні ґалеони, ядранські помаранчево-бузкові вітрильники, тисячі кораблів під усілякими прапорами, а часто-густо й зовсім без них.

Заздрять Майвані великі міста Королівства: Квінізорайя, Ель-Кайра, а надто — колишня столиця Мезума. Тільки адмірал Устін Блек, невідомо, нагороджений чи покараний за воєнні звитяги посадою губернатора Малої Черепахи, загадково посміхаючись, налаштовував на острові копальні, ливарні, мануфактури та верфі, ремонтував укріплення навколо столиці острова — міста Квінізорайї та примовляв:

— Не знаю, що там у Майвані — давно не був… А Квінізорайя — резиденція Небесного принца, спадкоємця престолу.

Не старший і не молодший — тільки другий за ліком син короля з династії Гадрузів мав право носити титул Небесного принца. Так записав до Кодексу Гадрузів кілька віків тому Доар І Великий: старший син — принц Мезумський, другий — спадкоємець престолу Небесний принц Квінізорайський, третій, якщо є, — принц Ель-Кайра.

Стати королем принц Мезума міг лише в одному випадку — якщо був єдиним хлопчиком у родині. І ніколи він не ставав Небесним принцом.

Законний спадкоємець престолу Королівства Гряди князь Зульфікар Гадруз, принц Квінізорайя, зиркнув на монахове лице, затемнене клобуком, скривив рота і невдоволено посунув від себе по столу товсту старовинну книгу:

— Нащо мені мова інґлішів? Що це за народ — інґліші? Хто бачив їх, їхні міста, кораблі, військо? Хто чув про цю мову, крім кількох розумників у каптурах?

Монах змовчав, а Зульфікар розійшовся:

— На Землі — дві мови: народів Неба та варварська ядранська. У кожній мові — з десяток говірок. І єдина для всіх хробакова абетка. Нащо мені інґлішські руни?

Монах підвів голову — свічка вихопила з пітьми майже таке ж молоде, як у принца, лице:

— Як же ти читатимеш написи на мечі Гадрузів?

У його низькому, свідомо приглушеному голосі явно відчувалося справжнє здивування:

— Усі Небесні принци вчили мову інґліш. Кодекс Гадрузів виголошує чітко і ясно: Небесний принц не може стати королем, доки не засвоїть цієї мови.

— Коли писався той кодекс, — розчаровано сказав Зульфікар. — П’ятсот років тому…

— П’ятсот одинадцять, — уточнив монах.

— Чому я маю коритися законові, якому півтисячі років? Вчити мову, якою ніхто ніколи не говорив? Письмена, складені не знати за якими правилами? Я говорю та пишу небесною та ядранською, вправляюся зі списом та бойовою сокирою, стріляю з лука, арбалета й пістоля. Врешті-решт, я володію бойовим мистецтвом меча!

— Ти? — звів брови адмірал Устін Блек. — Ти володієш мистецтвом меча?

— А що? — з погордою підняв голову принц. — Звісно, володію. І непогано.

— Ти володієш тільки тим, чим володіє будь-який капрал гвардії короля Доара. Це зветься кайванською класикою, або школою прангів. Це — тільки основа, яку ти сяк-так засвоїв, — адмірал загорнувся у плащ, підбитий густим хутром морського носорога. — У королівстві щонайменше півсотні бійців, не гірших за тебе. Та десятків зо два — ліпші. А якщо зважити, що є ще великі майстри, — то реально ти десь у першій сотні.

— Сержант Брайт каже…

— Плювати на те, що каже Брайт, — жестом зупинив Зульфікара Устін Блек. — Він — простий навчитель військової справи, тобто ремесла! Хай дуже вмілий навчитель, але — саме ремесла.

— Хто такі — великі майстри? — поцікавився принц. — І чому вони — великі?

— Це воїни, які перетворюють військове ремесло на мистецтво. У нашій країні це ті, кого навчили високого стилю.

— Є такий стиль? — холодно поцікавився принц.

— Від Доара Великого п’ятсот років пранги вдосконалюють свій стиль.

— Чому ж я сиджу тут, у провінції, і нічого не знаю? — спитав принц. — Чому я маю жити в цьому місті, а не в столиці, як мої брати?

— Квінізорайя — резиденція Небесного принца, — підніс вказівного пальця догори адмірал.

— І ти сидітимеш тут до повноліття і вчитимеш усе, що тобі скажуть, — втрутився у розмову монах. Його голос звучав тепер міцно і владно. — Вчитимеш, аби гідно пройти всі обряди повноліття.

— Мову інґлшів, — іронічно подивися на монаха принц. — Так, каптурнику Зеноне?