Чтение онлайн

Ось як iдуть, i Василь їх попереджа - звiсно вже, молодецька походка проти дiвчачої - та й пiджида їх; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а далi й каже:

–  Бачите, як ми тихенько йдемо i ви нас пiджидаєте. Може, ми вам боронимо?

–  А чим?
– каже Василь. А Маруся каже:

–  Тим, що; може, вам… пильно треба у городi бути? Може, вас хазя… хазяїн жде?
– Себто надогад бурякiв, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.

–  I вже менi тепер город! Забув про його i думати, - сказав Василь, а далi, тяжко здохнувши, каже: - Одно в мене на думцi: коли б то бог помiг! Тiльки затим i пiду до хазяїна, щоб…

–  А чому ви учора на весiллi не танцювали?
– перебила йому Олена та й почала з ним пащекувати. Вiн їй слово нехотя скаже чи не скаже, а вона йому десять; та так i стриже, так i стриже, та вигадує, та докладує, та придирається, що вже Василь нiяким побитом i не вiдчепиться вiд неї.

А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, - тепер i сама не рада. Вже ж тепер вiн, не таючись, сказав, що у нього щось є на думцi i що затим тiльки i йде до хазяїна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватаннi на його дочцi.

От у таких думках та гадках iде не йде, i ноги не служать; i сердиться на себе, чого вона на торг пiшла; сердиться на Василя, чого вiн їм назустрiч попався, i вже мов засватаний, а з чужими дiвчатами ходитиме по базару; сердиться i на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащекує; сердиться на усiх i за все, а сама не зна на кого i за що.

От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила все, що треба їй було, а Маруся тiльки ходить за нею та свiтом нудить i усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе за ними ходить та - як той мiхоноша у колядцi - носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далi осмiливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться), та й пита:

–  А ти, Марусю, чом нiчого не купуєш?

–  Та менi небагацько… дечого й купувати… - каже Маруся та й вiдвернулась вiд нього, щоб не дивитись на чужого жениха, - тiльки й треба купити матерi… кресало на люльку… а батьковi… ниток красних… на мережки до хусток… та яловичини… на петрiвку.

Отак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вiчi не насмiявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.

Василь тiльки собi тихесенько усмiхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусi, купити. Покупивши i поскладавши у кошик усе докупи, каже:

–  Вже ж як хочете, дiвчатка, а я вас спроводжу аж додому, щоб оборонити вас вiд собаки; та й менi таки у вашiм селi є до чоловiка дiло.

Оп'ять-таки Василь збрехав: не було йому нiякого дiла нi до якого чоловiка, а хотiлось йому… та побачимо, що буде дальш.

От i пiшли вони собi вп'ять укупцi з города. Тiльки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне:

–  Ох, я дурна та божевiльна! Забула зайти до шевця по батьковi чоботи. Що тут менi на свiтi робити?

Потолкувавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим що недалеко i у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався бiля Марусi i щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.

От як зосталися удвох Василь з Марусею, та й посiдали на горбику; зараз Василь їй i каже:

–  Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш вiд себе, хоч не звелиш, нiколи на очi попадатись, а я таки тобi тепер договорю, що учора хотiв сказати…

–  Що там таке?
– спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого.

–  Марусю! Чи я ж один був такий на свiтi, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моїм, люблю я тебе бiльш усього на свiтi!.. Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць твоїх бiлою рученькою; дай її менi сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогдi хоч i вмру, коли тобi невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч пiвсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки, про мене що-небудь i добре почуєш.

Тiльки, що став так Василь говорити, то Маруся i не стямилась; серденько в неї так i б'ється, а сама, як у лихоманцi, так i труситься; боїться i сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона i кинулась туди та й… Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетiла б на край свiту… та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить бiля свого серця, а воно так же колотиться, як i в неї; очицями зовсiм свiту не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула:

–  Адже ж ти просватаний?

–  Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сiєї пори i не думав. Побачивши тебе учора, свiт менi повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна менi без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе?

–  А хазяйська дочка? Адже вiн тебе бере у прийми?
– сказала Маруся вже трошки смiлiш, бо на серцi їй не так вже важко стало.

–  Не тiльки хазяйська дочка, та хоч би королiвна, хоч княгиня, та хоч би i сама охвицерiвна, - не подивлюсь нi на кого, усiх презрю для тебе. Одна моя втiха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цiлий год ждатиму, тiльки…

–  Е! годi!.. так довго-бо…

–  Скiльки хоч, що хоч роби зо мною, тiльки не проганяй мене вiд себе, не сердься…

–  Та я й не серджусь…

–  Чого ж ти закриваєшся, чого вiдвертаєшся вiд мене? Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую вiд тебе та й пiду свiт за очима!

–  Нi-бо… я другого не люблю…

–  Так зглянь же на мене, не закривайся!

–  Але! ще б i не закриватись! Менi-бо стидно.

–  Чого ж тобi стидно, скажи? Тут нема нiчого, що я кажу…

–  А то ж i не стидно сказати… що я тебе… люблю? Нi за що у свiтi не скажу… - та, сеє сказавши, як заплаче гiрко i стала його прохати: - Василечку, голубчику, соколику мiй! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобi зроду не скажу, щоб ти не посмiявся надо мною… Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нiкого не любила, нiкого не хотiла любити, цуралася парубкiв, а як побачила тебе, свiт менi не змилився, усiм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.