Чтение онлайн

Мартин. Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти його здалеку побачив і вперед прибіг.

Омелько. Не прибіжу. Годів п'ять тому назад, може б, і прибіг разом, а тепер не прибіжу. Та й нащо ж я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігти біля натачанки, на сміх людям, як собака! Та Трохим .на зло мені запустить так коней, що й чорт з ним не збіжить.

Мартин. Хіба ж я тебе, супесе клятий, затим посилаю, щоб ти наввипередки з кіньми біг?

Омелько. А хіба я знаю.

Мартин (бере його за груди). Не знаєш?

Омелько (набік). Отже, останню свиту порве.

Мартин. Звістку, звістку, звістку щоб подав вперед— гость важний приїде!

Омелько. То дозвольте коня взять.

Мартин. Бери, бодай тебе за пупа взяло, тілько не муч мене!

Омелько. А якого ж коня взять? Я візьму Рака...

Мартин бере ного за шиворот, поверта до дверей і виводить.

Та постривайте, пане, я сам піду, а то ви мені свиту порвете. (Випхнув.)

ЯВА II

Мартин, а потім Марися.

Мартин. От мука мені з цим каторжним Омельком! І вигнав би, жаль — давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А він, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справді дурний трохи зробився.

Входить Марися і несе клунок. Куди це? Що це?

Марися. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.

Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на річку підеш? Для чого ж то я двох робітниць найняв?

Марися. Вони на городі копають, а я ж що буду робить?

Мартин (набік). Справді!.. і сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти... (До Марисі.) Нічого не роби!

Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворію.

Мартин. Глупство? Наглядай, щоб другі робили, а сама надінь мені зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила. Ну, на лиці вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продається...

Марися. Як собі хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидіть.

Мартин. Не смій мені, кажу! (Набік.) Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисі.) Я тобі п'яльця достану, будеш вишивать у п'яльцях.

Марися. Та я ж не вмію.

Мартин. Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад.

Марися знизує плечима і виходить. Піду справді до Сидоровички, я бачив у неї п'яльця, вона вже стара, не бачить, то віддасть для Марисі, для своєї хрещениці, і покаже, як на них вишивать... Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобі свердлом стане! (Пішов.)

ЯВА III

Марися, а потім Микола.

Марися (одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тікай!.. Чую я, що батько все про дворянство балакають, а ніяк не розберу, чого-то дворянці стидно робить. Дивно... Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тілько той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворіт. Коли б Миколу побачить... Вчора був його батько у нас, чи говорив же він про наше весілля? Микола, певно, знає, хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось невесело на душі, наче що недобре

серце віщує!.. Хотіла вчора увечері вийти до Миколи, лихий

приніс письмоводителя, з ним порались до півночі... поки

нагодували... Сьогодня ввечері побачусь...

Микола (під вікном). Марисю, можна зайти?

Марися. Микола! Заходь, заходь — я одна: ні батька,

ні матері нема.

Входе Микола.

Микола. Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твій батько не хоче віддать тебе за мене!..

Марися. Чом?!

Микола. А що я не дворянин! І тепер мій батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котрвича.

Марися. Що ж ти зробиш?

Микола. Не знаю!.. Посватать, замість тебе, дочку Котовнча, розбить свої надії, а з ними й серце — все одно що живим лягти у домовину!.. Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покірна волі свого батька, підеш за другого, тоді удвоє тяжча моя мука буде: я потеряю і батькову ласку, і тебе!.. О, чом я не дворянин?!

Марися. Ти мене любиш?

Микола. Умру без тебе!

Марися. І я люблю тебе так само і ні на кого не проміняю. Слухай же мене. Корися батькові свойому, та тілько сватать Юльку не спіши! Проси його, щоб підождав, поки її ти сам не розпізнаєш, — він тебе любить і згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь і розміркую, що робить.

Микола (кидається до неї). Марисю! Ти мій розум, моє серце, мої очі! Дай поцілую тебе за пораду!