Чтение онлайн

— Шукаю печеру, — доповів робот. — Увімкнув радіолокатор. По азимуту сімнадцять виявив скелі з виїмкою.

— Йдіть, шановний Джоне, поступаюсь керівництвом! — прокричав Керн.

При спалахові блискавок видно було сріблясту спину робота, який, махаючи сокирою, прокладав шлях у вказаному напрямку.

Вуд ледве витягав ноги з липкої грязюки, насилу підіймався на корені, зісковзував з них у пузирчасту воду.

Керн владно взяв Вуда під лікоть:

— Не будьте прочитаною газетою на панелі, хлопче! Нам лишилося покладатися тільки на бога та на робота.

Вуд не відповів. Він зосередив усю увагу на тому, щоб триматися на ногах.

Робот точно вивів астронавтів до скель, з яких каскадами, пінячись і б'ючи фонтанами, бігла вода.

Знайдене радіолокатором заглиблення виявилося гротом. Люди вже не могли йти. Виконуючи наказ, робот втягнув їх по слизькому камінню в печеру.

Вуд і Керн упали на кам'яну підлогу.

Вуд бачив, як трохи піднявся на лікті Керн, як підповз до робота й став протирати його ганчіркою.

Робот байдуже стояв, повертаючи голову вправо і вліво. Він, виконуючи закладену в нього програму, накопичував враження, запам'ятовував їх, опрацьовував, готував висновки. Він був позбавлений людських слабкостей.

Гаррі подумав про це і всміхнувся. Що сказала б Мері!

Дощ ущухав, повітря було вологе, а в роті пересохло.

— Хотілося б перевірити, — зауважив Керн, викручуючи ганчірку, — скільки пощастило нам пройти по цій чужепланетній липкій тванюці.

Робот реагував:

— Пройдено дві і три десятих милі зі швидкістю шістдесят дві сотих милі на годину. Падаюча зверху вода затримала нас на сорок сім хвилин.

– І затримає ще, — додав Керн, ховаючи ганчірку в роботову спину і зачиняючи залізні дверці.

Робот почав лічити можливі втрати часу в дорозі.

Гаррі Вуд втомлено слухав його, дивуючись і його методичності, і в той же час бідності його фантазії. Машина використовувала запас одержаних вражень, та на більше вона була не здатна. Проте і можливих, на її погляд, перешкод було досить, щоб імовірність не спізнитися до відльоту ракети, полічена електронним мозком, становила всього 1,74 шансу зі ста.

Гаррі Вуда нудило. Та, коли він дізнався про висновки машини, йому стало ще гірше. Даючи вихід внутрішньому протестові, він сказав:

— Ваш робот телепень! Він не враховує, що росіяни підуть нам назустріч.

Керн розреготався:

— О, наївний варваре! Він не знає елементарних законів взаємин вовків чи людей, що, зрештою, одне і те ж. Проте, щоб відповідь була переконлива, ми задамо питання втіленню залізної логіки і холодного розуму.

— Запитуйте хоч у птеродактиля, — втомлено відмахнувся Вуд.

Він сидів тепер на кам'яній підлозі, уткнувшись мокрою головою в коліно, його морозило.

— Шановний Джоне, — звернувся Керн до робота, — прошу вас, полічіть, скільки шансів, що росіяни відповідно до норм поведінки людей, зафіксованих у вашій електронній пам'яті, залишать свою ракету і, ризикуючи всім, підуть через протоку й джунглі до нас на допомогу.

— О'кей, — байдуже відгукнувся робот і став вираховувати.

Злива майже стихла. Повз печеру бігли каламутні струмки, по воді пливли зірвані гілки і чи то риби, чи то ящірки.

Було жарко й задушно, парило. Калюжі, з яких стриміло коріння дерев, начебто димились, від них здіймався туман. Робот клацнув і розміреним голосом мовив:

– Імовірність того, що російські комуністи наважаться подати допомогу, ризикуючи не повернутися на Землю, дорівнює семи і трьом десятим, помноженим на корінь квадратний з мінус одиниці.

— Корінь квадратний з мінус одиниці. О безпомилковість математичної логіки! Вона показує в результаті обчислення уявну величину! Логічний висновок — шанси на можливу допомогу вигадані!.. Це математика, Вуд, а не хіромантія…

Гаррі Вуд похитав головою.

— Тут усе вигадано, — хрипло сказав він. — Вигадана дружба, вигадана надія. Навіть спека вигадана. Вода випаровується, як на розпеченій плиті, а мені холодно. — Вуд цокотів зубами.

— Облиште, Вуд! — гримнув на нього Керн. — Ніхто ще не хотів так жити, як я! Ми повинні жити, чорт візьми! Повинні, хоча б уся Земля розпалася на мільйони шматків у термоядерному вибухові океанів… І нам нікуди було б повернутися!

Вуд звів на Керна запалені очі:

— Вижити? Вижити на цій планеті? Самим?

— Так! Самим! Раз дихати тут можна, то треба й вижити… хоча б нас навіки забули в цих бісових джунглях і не шукали сто років!..

— Ви марите, шефе, — сказав Вуд, угледівши неприродний блиск у Кернових очах.

— Ось наша перша оселя! — показав Керн на кам'яне склепіння. — Печера! Прекрасна первісна печера, нічим не гірша, ніж у наших предків на Землі. Хіба наш з вами мозок гірший, ніж у людей кам'яного віку?

— Мозок у нас, здається, такий самий… І обсяг мозку такий же…

— Та знань у нас більше, ніж у первісних мисливців!

— Навіщо нам ці знання, якщо ми самі станемо тут первісними мисливцями?

— Я не певен, що ми змогли б передати знання нашим нащадкам. Та мисливцями своїх внуків зробили б не гіршими, ніж були неандертальці, кроманьйонці чи австралійські аборигени. М'яса гадів, що напали на нас біля болота, вистачить, навіть коли розрядяться через рік акумулятори незрівнянного Джона і його розберуть на ножі й сокири.

— Ви говорите, шефе, про нащадків, начебто моя Мері з нами.

Керн криво посміхнувся:

— Ви спіймали мене. Я справді починаю марити.

— Цього разу ви марили, як ясновидець.

— Що ви маєте на увазі?

— Запасний планер, сер.

— Ага! Отож марите все-таки ви…

— Анітрохи. Не думайте, що Мері віддасть росіянам паливо на зворотний рейс і полетить з ними.

— Так ось навіщо вам запасний планер!

— Не планер, а Мері, що ним скористається. На «Просперіті» її утримував тільки обов'язок, сер. Якщо планер заніс нас сюди, то чому другий планер не дасть їй змогу віднайти нас?