Чтение онлайн

Він уже був нічогеньким хлопчиком, коли якось, сидячи біля його ліжка й подумки малюючи риси матері над личком сплячої дитини, я раптом зауважив, як над його пахом припіднялося легке літнє покривальце.

Визнаю, я був приголомшений. Приголомшений такою мірою, що лише за кілька хвилин зміг встати й вийти геть.

Зайшовши до суміжної кімнати, що колись правила дружині за спальню, я зупинився перед великим, аж до підлоги, дзеркалом і почав вивчати своє відображення. З сусідньої спальні долинало дитяче посопування.

Мені гаплик, повторював я про себе ошелешено. Я вже маю наступника. Мені кінець. Досі світ належав мені, і ось тепер — вступає він. Отже, я старію. Що зі мною буде?

Я спробував порахувати, скільки ж мені років. І розчаровано полишив це заняття. Цифри, здавалося, підтверджували мої припущення. Я розглядав своє відображення у дзеркалі. Видиме суперечило моєму висновку. Мій біологічний вік був, певне, менший за мої роки. Я все ще був вищий на голову-півтори від середнього зросту, живіт підтягнутий, постава струнка, як у молодості, коли я був гусарським поручником, у волоссі — довгому і геть сивому — іноді ще застрягали зубці гребінця. Обличчя гладеньке, без зморшок; зморшки на чолі — ознака праці, а не віку. Спостерігаючи за собою, нервово міряючи кроками кімнату й незмінно вертаючись до дзеркала, я бачив, що мої рухи й досі зоставалися м'якими й пружкими; пам'ятаю, як отак ось, під вечір, я заходив до дружини — тоді вона, бідолашка, була ще жива, — вона щоразу здригалася, бо не чула наближення моїх безшелесних кроків. Та й голос мій був ще по-молодечому пронизливий, наче свист меча, який, щоправда, трохи вже надщербився.

Отже, я стояв перед дзеркалом. Наразі збагнув, що це означає: вбитий наповал. Або ще краще: ніж у спину. Я тремтів від обурення й — зізнаватись чи ні? — від страху смерті. Я розглядав у дзеркалі своє довге біле волосся: ні, воно не лукавить. Та й гусячі лапки під очима, хоч би якими тонкими вони були. Перша ерекція мого сина як червоний прапорець — заборона, мовляв, бережися, далі прірва! Червоний вогник семафора: далі ходу немає! Цей манюсінький чоловічий орган став переді мною, наче гора, вкляк, мов скеля, поперед мене, перекриваючи шлях моїм пружким, нечутним крокам до, здавалося б, нескінченного майбутнього.

Я вперше усвідомив, що маю вмерти. Досі не вірив — бачить Бог, я не лукавлю. Як ожилий вулкан, ця колишня краплина сперми спалила моє особисте майбутнє.

Мене мало не тіпало. Навіть у випадках душевного потрясіння я завше давав раду своєму тілу, виявляючи почуття хіба що нервовим зітханням, рідше скреготом зубів чи різким ударом кулака по столу. А тепер у мене тремтіли навіть ноги. Я підсунув стільця до дзеркала, сів і продовжував себе розглядати. Зовні, здається, жодних змін. Однак маленька, вже готова до запуску ракета під ковдрою мого сина почала підніматися, перевернувши все моє єство. Тепер я дізнався й зрозумів: нове поглинає старе. Мені кінець. Ця мить так мене вразила, що того вечора я навіть не вийшов з дому, не маючи сил для спілкування з людьми.

Сподіваюся, що час моєї справжньої смерті я зустріну достойніше. Щоправда, під той час я ще дужче постарію.

Удар долі того вечора позбавив мене й звичного почуття гумору. Я серйозно поставився до себе, а отже, й до всього довкруж. На щастя, моя економка Жофі зайшла до мене й запропонувала приготувати вечерю, якщо я вже так засидівся вдома.

— Можливо, — відказав я.

— То я приготую?

— Не треба. Скажіть, Жофі, скільки ви заробляєте на кожній моїй трапезі?

— Що ви таке кажете?

— Ну хоча б приблизно… в середньому?

— Я вас не розумію, молодий пане.

Вона й досі мене так називала, хоча моє волосся вже давно посивіло.

— Я запитав, скільки в середньому ви щодня крадете у мене з кожної трапези? — мовив я не переводячи духу. — Чи робите це помісячно?

Я без сміху дивився на підняту в знак протесту тремтячу руку жінки, її рот, що судомно хапав повітря. Це правда, причин для веселощів не було.

— Скільки грошей ви вже накопичили в ощадкасі? — спитав я, дивлячись їй просто у вічі й чекаючи, коли ж вони, врешті, наповняться слізьми.

Але того вечора все було не в лад. Стара повільно опустила підняту руку, зненацька розсміялася глибоким, надтріснутим сміхом і, човгаючи ногами, посунула до мене своє важке, старече тіло. Стала за спиною і раптом поцілувала мене в тім'я.

— Знаєте, молодий пане, — мовила вона, — це поганий жарт, справді, він геть не личить для вашого віку. Якби я вас не знала вже бозна-відколи… Замість того, щоб дерти з мене лаха, ліпше зайнялися б вихованням цього малого паскудника…

— Що він знову накоїв?

— А-а… й вимовити сором.

— Ну?

— Хіба не він зазирнув сьогодні під сукню дівчині, що принесла сорочки молодого пана з пральні? Я ту пройду більше на поріг не пущу.

— А чому б і ні? — сказав я. — Хай хлопець вчиться.

— Іншого слід вчитися, щоб біс не плутав.

— Жофі, — мовив я, — чи ви не зауважили, часом, що вечорами діється під ковдрочкою хлопця, коли ви вкладаєте його спати?

Жофі ні пари з вуст.

— Дозвольте мені піти у справах, — озвалася вона перегодом, відвертаючи своє старе зморшкувате лице. — Годі зі мною патякати про паскудства!

— Я не патякаю, Жофі, — вів я далі. — Правда в тому, що там, під ковдрочкою, готується одне велике паскудство. Та чи є на світі більше паскудство, Жофі, ніж смерть? Там, під ковдеркою, свистунцем мого сина мені щоночі підписують смертельний вирок. Він росте, щоб досвистіти мене до могили. Цей малий свистунець стане для мене сурмою Останнього Суду.

— Приготувати вам чогось гарячого на вечерю? — перепитала стара жінка. — Чи обійдетесь чаєм, маслом і баночкою сардин?

— Ви хочете мене пережити, моя дорогенька? — спитав я. — Бо там, під ковдрою, вам теж свистять. Скільки ви ще протягнете зі своїми хворими опухлими ногами, зношеними сердечними клапанами, болями в попереку? Чого врешті вам не покинути роботу?

— Отоді вже мені настане кінець, — відказала Жофі. — Тож наберіться терпцю, я ще трішки почовгаю коло вас.