Чтение онлайн

— Ви певні? — спитала вона, пильно дивлячись йому б вічі.

— Певний… Навіть гарантую, що так буде.

— Я буду дуже задоволена, якщо ваше пророцтво здійсниться. Може, вже повернемось до наших?..

— Кожен, хто робить вам приємність, заслуговує на найвищу пошану…

— Пробачте! — сміючись, перебила його панна Ізабелла. — Ви сказали комплімент самому собі…

Вони повернули від оранжереї назад.

— Уявляю собі здивування Россі, коли він почує овації, — знову заговорила панна Ізабелла. — Він уже ні на що тут не сподівався і, мабуть, шкодує, що приїхав у Варшаву. Артисти, всі без винятку, аж до найвизначніших, — це особливі люди: без слави і шани вони не можуть жити так само, як ми без їжі й повітря. Самопожертва, праця, нехай найплодотворніша, але скромна — це не для них. Вони неодмінно повинні висуватись на перший план, привертати до себе всі погляди, панувати над серцями тисяч. Россі сам каже, що волів би вмерти на рік раніш на сцені при переповненому й захопленому залі, аніж на рік пізніше в тісному колі небагатьох поклонників. Як це дивно!..

— Він має рацію, коли повен театр для нього — найвище щастя.

— Ви гадаєте, що є таке щастя, задля якого варто заплатити коротким життям? — спитала панна Ізабелла.

— І нещастя, яких варто уникати тим самим способом, — відповів Вокульський.

Панна Ізабелла замислилась, і далі вони йшли мовчки.

Тим часом, сидячи над ставком і годуючи лебедів, графиня говорила з паном Томашем:

— Ти помітив, що цей Вокульський наче цікавиться Веллою?..

— Не думаю…

— Навіть дуже, теперішні купці уміють будувати сміливі плани.

— Від проекту до його здійснення — величезна дистанція, — трохи роздратовано відказав пан Томаш. — А хоч би було й так, це мене зовсім не обходить. За думки пана Вокульського я не відповідаю, а за Бельцю я спокійний.

— Кінець кінцем я нічого проти цього не маю, — додала графиня. — Що б далі не сталося, я мирюся з волею божою, особливо, коли це на користь бідним… Мій притулок незабаром стане найпершим у місті, і тільки через те, що цьому панові подобається Бельця…

— Перестань… Он вони повертаються!.. — перебив її пан Томаш.

Справді, панна Ізабелла і Вокульський показалися в кінці алеї.

Пан Томаш уважно придивився і тільки тепер зауважив, що з них гарна пара: він на голову вищий, атлетичної будови, ступав твердо, по-військовому; вона трохи дрібніша, але стрункіша, посувалася поруч, немов пливла. Навіть білий циліндр і світле пальто Вокульського приємно гармоніювало з попелястою накидкою панни Ізабелли. «Нащо він носить цей білий циліндр?..» — з досадою подумав пай Томаш. І раптом йому прийшла до голови дивна думка: що цей скоробагатько Вокульський за право носити білий циліндр повинен платити йому принаймні п’ятдесят процентів на вкладений капітал. Але тут навіть сам пан Томаш знизав плечима.

— Ах, тьотю, як там гарно, в тих алеях! — вигукнула, підходячи, панна Ізабелла. — Ми з вами ніколи не буваємо в тім краю. А Лазенки тільки тоді приємні, коли ходиш швидко й далеко.

— В такому разі попроси пана Вокульського, щоб він частіше супроводив тебе, — відповіла графиня якимось особливо солодким тоном.

Вокульський уклонився, панна Ізабелла ледве помітно нахмурилась, а пан Томаш сказав:

— Чи не пора додому?

— Мабуть, пора, — відказала графиня. — Ви ще зостаєтесь, пане Вокульський?

— Зостаюсь. Ви дозволите провести вас до екіпажа?

— Просимо. Бельцю, візьми мене під руку.

Графиня з панною Ізабеллою пішли попереду, а за ними пан Томаш з Вокульським. Білий циліндр на Вокульському викликав у пана Томаша таке роздратовання й досаду, що він тільки з чемності змушував себе усміхатись. Нарешті, щоб чимось розважити Вокульського, він знову почав говорити про свій будинок, за який, після сплати боргів, сподівався одержати сорок або п’ятдесят тисяч карбованців чистого прибутку.

Ці цифри, в свою чергу, зіпсували настрій Вокульському; він вирішив, що понад тридцять тисяч уже нічого не може додати.

Але коли під’їхав екіпаж і пан Томаш, посадивши графиню й дочку і сівши сам, гукнув: «Рушай!», у Вокульського зникло неприємне почуття і знов прокинулась туга за панною Ізабеллою. «Так коротко!» — зітхнув він, дивлячись на пожежну зелену бочку, що поливала брук.

Він ще раз пішов до оранжереї, відшукуючи сліди черевичків панни Ізібелли на дрібному піску. Але там. уже щось змінилося. Вітер повіяв дужче, скаламутив у ставку воду, порозганяв метеликів і птахів, зате нагнав більше хмар, які все частіше притемняли світло сонця. «Як тут нудно!» — шепнув він і повернув до шосе.

Сівши в свій екіпаж і примруживши очі, він ні про що не думав, а тільки втішався легким похитуванням ресор. Йому здавалось, що він, наче птах, сидить на гілці, яку вітер гойдає вправо і вліво, вгору і вниз, потім раптом зареготав, згадавши, що це погойдування коштує йому тисячу карбованців на рік. «Дурний же я, дурний! — повторював він. — Чого я пнуся між люди, які або не розуміють моїх жертв, або сміються з моїх незграбних зусиль. Нащо мені оцей екіпаж?..

Хіба я не міг би їздити візником або отим деренчливим омнібусом з полотняними фіранками?..»

Спинившись перед своїм домом, він пригадав обіцянку, яку дав панні Ізабеллі про овації для Россі. «Звичайно, він матиме овації, та ще які!.. Завтра спектакль…»

Надвечір він послав слугу в магазин по Обермана. Сивий інкасатор прибіг негайно, з тривогою питаючи себе, чи не передумав, бува, Вокульський та чи не скаже йому повернути загублені гроші?..

Але Вокульський зустрів його дуже привітно і навіть запросив до свого кабінету, де вони з півгодини про щось говорили. Але про що?..

Питання, про що Вокульський міг говорити з Оберманом, дуже зацікавило слугу. Звичайно, про загублені гроші…

Дбайливий слуга по черзі прикладав до дірки в замку то вухо, то око, багато чув, багато бачив, але нічого не розумів. Він бачив, як Вокульський давав Оберманові велику пачку асигнацій по п’ять карбованців, і чув отакі дивні слова:

— У Великому театрі… на балконі й на гальорці… капельдинерові кошик квітів… букет через оркестр… «Що воно за чорт! Чи не почав наш старий уже й театральними квитками гендлювати?»