Чтение онлайн

Вокульський раптом так ослаб, що мусив сісти на стілець. Перечитав листа другий, третій, четвертий раз… Нарешті, опритомнівши, написав панові Ленцькому відповідь, а Миколаєві дав п’ять карбованців.

Пан Ігнац вибіг на кілька хвилин у магазин, а коли Миколай вийшов на вулицю, повернувся до Вокульського і продовжував перервану розмову:

— Все-таки, дорогий Стаху, подумай про все добре, може, ти сам відмовишся…

Тихо посвистуючи, Вокульський надів капелюха і, поклавши руку на плече старому другові, одповів:

— Слухай! Якби у мене під ногами розступилась земля… розумієш?.. За таке щастя я віддам життя…

— За яке щастя? — спитав Ігнац.

Але Вокульський уже виходив через задні двері.

Від великодня панна Ізабелла часто думала про Вокульського. І дивна річ: її вражало те, що цей чоловік щоразу поставав в її уяві якимось іншим.

Панна Ізабелла знала багатьох людей і досить влучно характеризувала їх. Кожен з дотеперішніх її знайомих відрізнявся тим, що його можна було охарактеризувати одною фразою або словом. Князь був патріот, його адвокат — проноза, граф Літинський удавав англійця, її тітка була горда, Заславська — добра, Охоцький — дивак, а Кшешовський — картяр. Словом, кожна людина посідала якусь позитивну або негативну ознаку, інколи це була заслуга, а найчастіше — титул чи багатство, що мали голову, руки й ноги і носили більш чи менш модне вбрання.

Аж у Вокульському вона побачила не тільки нову особистість, а й не знане досі явище. Його не можна було охарактеризувати не тільки одною, а навіть сотнями фраз. Він ні на кого не був схожий, а коли взагалі його можна було з чим-небудь порівнювати, то хіба з місцевістю, на якій за цілий день подорожі можна натрапити на рівнини й гори, ліси й луки, води й пустелі, села й міста; де з-за імли на обрії виринають якісь невиразні пейзажі, не схожі на жоден з бачених досі. Її поривало здивування, і вона питала себе: чи це гра схвильованої уяви, чи він справді надприродна істота, в усякому разі — не знана досі в великосвітських салонах?

І панна Ізабелла стала систематизувати свої враження.

Спочатку вона зовсім не помічала Вокульського, лише відчувала наближення якоїсь величезної тіні.

Був якийсь чоловік, що кинув кілька тисяч карбованців на добродійні цілі й на сирітський притулок її тітки; потім хтось грав з її батьком в карти в клубі і щодня програвав; потім хтось викупив батькові векселі (може, то не Вокульський?..), далі купив її сервіз, нарешті, прислав різні речі для оздоби гробу господнього.

Цей хтось був зухвалий скоробагатько, який уже з рік переслідував її невідступним поглядом у театрах і на концертах. Це був брутальний цинік, який розбагатів на підозрілих спекуляціях, щоб купити собі репутацію у людей, а її, панну Ізабеллу Ленцьку, — у батька!..

З того часу в її пам’яті залишилась тільки незграбна постать, червоні руки та погордливе поводження, яке порівняно з чемністю інших купців здавалося нестерпним, а на тлі парасольок, віял, саквояжів та іншої галантереї — просто смішним. Це був промітний і нахабний купчик, який в своєму магазині удавав з себе відставного міністра.

Він був їй гидкий і навіть смертельно ненависиий, оскільки насмілився підкидати їм допомогу в формі купівлі сервізу та програшів батькові в карти.

Ще й сьогодні, думаючи про це, панна Ізабелла бгала на собі сукню, кидалась на канапу і, б’ючи кулаком по сидінню, шептала:

— Негідник!.. Негідник!..

Вже самі злидні, що загрожували її домові, сповнювали її гіркотою, а тут ще якийсь чужинець вдирається за завісу, що прикриває її найбільшу таємницю, якої вона не хотіла б відкрити самому богові. Все вона могла б пробачити, крім цього удару по її гордості.

Але ось сталася зміна декорацій. На сцену вийшов інший чоловік, який цілком недзвозначно заявив їй в вічі, що купив сервіз, аби на ньому заробити. Отже, він відчував, що допомагати панні Ізабеллі не вільно, а коли б навіть зробив це, то не тільки не шукав би розголосу або вдячності, а навіть подумати про це не посмів би.

Цей самий чоловік вигнав з магазину Мрачевського, який насмілився сказати про неї щось погане. Даремно вороги панни Ізабелли, барон і баронеса Кшешовські, оступались за Мрачевського; даремно закинула за нього слово тітка графиня, яка рідко кому дякувала, а ще рідше просила.

Вокульський не поступився… Проте одного її, панни Ізабелли, слова було достатньо, щоб зламати цього непохитного чоловіка; він не тільки поступився, а навіть дав Мрачевському кращу посаду. Таких поступок не роблять для жінки, котрої не шанують.

Шкода тільки, що майже в той самий час у її шанувальнику прокинувся хвальковитий скоробагатько, який у костьолі кинув на піднос купу золота. Ах, як це було по-купецькому!.. І як він нічого не розуміє по-англійськи, не має поняття про модну тепер мову!..

Третя фаза. На перший день великодня вона зустрілася з Вокульським у салоні своєї тітки й переконалась, що він на голову вищий від аристократів. Саме найродовитіші аристократи прагнули познайомитися з ним, а він, отой брутальний парвеню, вирізнявся серед них, як вогонь серед диму. Ходив незграбно, але сміливо, немов салон був його незаперечною власністю, і похмуро вислухував компліменти, якими його засипали… Потім його покликала найшановніша з матрон, вдова Заславська, і через кілька хвилин розмови з ним гірко розплакалась… Невже цей скоробагатько з червоними руками?..

Аж тоді панна Ізабелла спостерегла, яке у Вокульського незвичайне обличчя. Риси виразисті й рішучі, волосся немов наїжачене від гніву, невеликі вуса, прослідок борідки, монументальна постать, ясний і проникливий погляд…

Якби цей чоловік володів не магазином, а великим маєтком, він був би дуже пристойним; якби народився князем — був би велично гарним. В усякому разі, він нагадував стрілецького полковника Трості і — таки справді — статую гладіатора-переможця.

На той час від панни Ізабелли одійшли майже всі поклонники.

Правда, люди старшого віку ще обсипали її компліментами за вроду й елегантність, зате молоді, особливо титуловані та багаті, поводились з нею холодно і стримано; коли ж вона, стомлена самотністю та банальними компліментами, озивалася до котрогось із них трохи щиріше, вони дивились на неї з явним острахом, немов боячись, що вона кинеться їм на шию і негайно потягне до вінця.

Світ салонів панна Ізабелла любила не на життя, а на смерть і вийти з нього могла хіба в могилу, проте що не рік, а навіть що не місяць, то все більше зневажала людей з цього світу. Вона не могла збагнути, як це її, такої вродливої, такої доброї, такої чудово вихованої, світ міг цуратись тільки тому, що вона не має багатства…