Чтение онлайн

Сталося так, що жінка через кілька років померла, залишивши йому чимале майно. Поховавши її, Вокульський трохи занедбав магазин і знов узявся до книжок. І, може, з галантерейного купця він перетворився б на справжнього вченого-натураліста, якби одного разу в театрі не побачив панни Ізабелли.

Вона сиділа в ложі з батьком і панною Флорентіною, вбрана в білу сукню. Дивилась не на сцену, що прикувала в той час увагу всієї публіки, а кудись поперед себе, невідомо, куди й на що. Може, вона думала про Аполлона?..

Вокульський дивився на неї, мов заворожений.

Панна Ізабелла справила на нього дивне враження.

Йому здавалося, що він уже колись її бачив і добре знає.

Він пильно вдивлявся в її замріяні очі й чомусь пригадав безмежний спокій сибірських просторів, де часом буває так тихо, що, здається, чути шелест духів, які летять на захід [33] . Уже пізніше він зрозумів, що ніде й ніколи її не бачив, але у нього було таке відчуття, ніби він давно її ждав. «Але ти це чи не ти?» — питав він себе в думці, неспроможний одірвати від неї очей.

З того часу він мало думав про свій магазин та про книжки, а все шукав нагоди побачити панну Ізабеллу — в театрі, на концерті або на лекції. Свого почуття він не називав любов’ю і взагалі не був певний, чи є в людській мові слово, яким це почуття можна б визначити. Він тільки відчував, що вона стала для нього якимось містичним фокусом, в якому збігаються всі його спогади, прагнення й надії, якимось вогнищем, без якого життя втратило б гармонію і навіть сенс. Служба в бакалійній крамниці, університет, Сибір, одруження з удовою Мінцеля, нарешті, відвідини театру, куди йому зовсім не хотілося йти, — все це були стежки й етапи, якими доля провадила його до зустрічі з панною Ізабеллою.

З тієї пори час поділявся для нього на дві фази: коли він дивився на панну Ізабеллу, то був цілком спокійний, а коли не бачив її — думав про неї і нудився. Інколи йому здавалось, що в почуттях його криється якась помилка, що панна Ізабелла зовсім не зосередження його душі, а звичайна, може, навіть зовсім простенька панна на відданні. І тоді йому спадав на думку такий план: «Познайомлюся з нею і просто спитаю: чи ти є та, на яку я чекав ціле життя?.. Якщо ні, то я одійду без претензій і докору…»

Але незабаром йому ставало зрозуміло, що це тільки психічне збудження. Отже, питання — та вона чи не та — він вирішив залишити на потім і що б там не було познайомитись з панною Ізабеллою.

Проте виявилось, що серед його знайомих немає людини, яка могла б ввести його в дім Ленцьких. Ще гірше те, що пан Ленцький і панна Ізабелла були клієнтами його магазину, а такі стосунки не полегшували, а, навпаки, утруднювали знайомство.

Поступово він визначив, що саме потрібно для знайомства з панною Ізабеллою. Аби можна хоч одверто поговорити з нею, треба було: не бути купцем або бути дуже багатим купцем; бути щонайменше шляхтичем і мати зв’язки в аристократичних колах; а найголовніше — мати багато грошей.

Довести своє шляхетське походження Вокульському було не трудно. В травні минулого року він узявся за цю справу, а його виїзд у Болгарію так її прискорив, що вже в грудні він одержав потрібний документ. З грішми було набагато складніше, але тут йому допоміг випадок.

На початку російсько-турецької війни через Варшаву проїжджав московський купець Сузін, приятель Вокульського ще по Сибіру. Він відвідав Вокульського і став умовляти його взяти участь в поставках для армії.

— Станіславе Петровичу, — казав він, — збери всі свої гроші і, слово честі, зробиш круглий мільйончик!..

Потім розказав йому про свої плани.

Вокульський вислухав його. Одні проекти він прийняв, другі відхилив, але ще вагався. Йому не хотілось залишати місто, де він хоч зрідка міг бачити панну Ізабеллу. Але коли вона в червні виїхала до тітки, а Сузін став квапити його телеграмами, Вокульський наважився й забрав усю готівку — тридцять тисяч карбованців, які покійна дружина держала недоторканими в банку.

За кілька днів перед виїздом він зайшов до знайомого лікаря Шумана, з яким, незважаючи на обопільну симпатію, бачився не часто. Шуман — старий холостяк, маленький на зріст, чорнобородий і жовтолиций єврей — мав репутацію чудака. Він був досить багатий, лікував хворих безплатно, та й то остільки, оскільки це йому було потрібно для етнографічних досліджень, а своїм друзям він раз і назавжди дав один рецепт:

— Вживай усі ліки — від мінімальної дози рицини до максимальної дози стрихніну —¦ можливо, щось і поможе, навіть від сапу. Коли Вокульський подзвонив, доктор саме сортував волосся різних особин слов’янської, германської та семітської рас і з допомогою мікроскопа порівнював їх поперечний розріз.

— А, це ти?.. — мовив він до Вокульського, повертаючи голову. — Насип собі тютюну в люльку та закури, якщо хочеш, і лягай на тапчані, якщо вмістишся.

Гість закурив люльку й ліг на тапчані, як йому було сказано, а доктор далі робив своє діло. Деякий час вони обидва мовчали, нарешті Вокульський озвався:

— Скажи мені: чи медицині відомий такий психічний стан, коли людині здається, що її розрізнені досі знання і… почуття немов злилися в одне ціле?

— Звичайно. При постійній розумовій роботі на доброму живленні в мозку можуть утворитися нові клітини або з’єднатися між собою старі. В такому разі в окремих відділах мозку з окремих галузей знання утворюється одне ціле.

— А що означає такий психічний стан, коли людина стає байдужою до смерті, зате починає цікавитись легендами про вічне життя?

— Байдужість до смерті, — відповів доктор, — характеризує зрілість розуму, а прагнення вічного життя — це ознака наближення старості.

Вони знову замовкли. Гість курив люльку, господар возився з мікроскопом.

— Як ти думаєш, — спитав Вокульський, — чи можна… любити жінку ідеальною любов’ю і не прагнути її фізично?

— Звичайно. Це одна з масок, якою частенько прикривається інстинкт продовження роду.

— Інстинкт — рід — інстинкт продовження чогось — продовження роду!.. Три визначення і чотири дурниці.