Лялька
Шрифт:
— Значить, через півгодини…
Він подзвонив і сказав подати в номер сніданок. Через кілька хвилин йому принесли шинку, яйця, біфштекс, якусь невідому рибу, кілька пляшок різноманітних напоїв і філіжанку чорної кави. Він їв усе з вовчим апетитом, пив не гірше, потім сказав Міллерові провести його в приймальню.
Слуга вийшов з ним у коридор, натиснув гудзика від дзвінка, щось сказав у рупор і ввів Вокульського в ліфт.
За хвилину він опинився на другому поверсі, і як тільки відчинилися двері ліфта, перед ним постав якийсь елегантний пан з невеликими вусами, у фраку й білому галстуку.
— Жюмар… — відрекомендувався пан, уклонившись.
Вони пройшли кілька кроків коридором, і Жюмар відчинив двері розкішного салону. Вокульський мало не поточився назад, побачивши золочені меблі, величезні дзеркала та барельєфи на стінах. Посеред салону стояв великий стіл, накритий дорогою скатеркою і завалений паперами.
— Можна впустити відвідувачів? — спитав Жюмар. — Ці, мені здається, не дуже небезпечні. Насмілюся тільки звернути вашу увагу на баронесу. Вона чекає в бібліотеці.
Він поважно вклонився і вийшов у другий салон, який, видно, був дожидальнею. «Чи не вклепався я, бува, хай йому чорт, в якусь халепу?» — подумав Вокульський.
Тільки що він сів за стіл і взявся переглядати папери, як увійшов лакей у голубому фраку з золотими галунами й подав йому візитну картку на підносі. Вокульський прочитав: «Полковник» — і якесь прізвище, котре нічого йому не говорило.
— Проси.
В салон увійшов ставний мужчина з сивою еспаньйолкою, такими ж вусами і червоною стьожкою в петлиці сюртука.
— Я знаю, пане, що у вас мало часу, через те говоритиму стисло, — сказав полковник з легким поклоном. — Париж з усіх поглядів чудове місто: тут є де розважитись і є чого повчитися; але тут потрібний досвідчений гід.
Оскільки я знаю всі музеї, картинні галереї, театри, клуби, пам’ятники, урядові і приватні установи — словом, усе… то чи не захотіли б ви…
— Залишіть, будь ласка, свою адресу, — відповів Вокульський.
— Я володію чотирма мовами, маю знайомства в художніх, літературних, наукових та промислових колах…
— В даний момент не можу дати вам відповіді, — перебив його Вокульський.
— Мені з’явитись до вас чи ждати вашого повідомлення?
— Я відповім вам листовно.
— Прошу не забувати за мене, — відповів гість, встав, уклонився і вийшов.
Лакей приніс другу візитну картку, і незабаром показався другий гість. Це був гладкий і рум’яний чоловік, чимось схожий на власника магазину шовкових тканин. Він кланявся весь час, ідучи від дверей до столу.
— Що вам, пане, потрібно? — спитав Вокульський.
— Як, ви не догадались, прочитавши прізвище Ескабо? Ганібала Ескабо? — дивувався гість. — Гвинтівка Ескабо робить сімнадцять пострілів за хвилину, а зразок, який я матиму честь вам показати, викидає тридцять куль.
У Вокульського було таке здивоване обличчя, що Ганібал Ескабо й сам почав дивуватися.
— Я гадаю, що не помилився? — спитав він.
— Ви таки помилились, пане, — відповів Вокульський. — Я галантерейний купець і гвинтівками не цікавлюсь.
— А мені казали… по секрету… — з притиском сказав Ескабо, — що панове…
— Вас неправильно поінформували.
— В такому разі прошу пробачення. — Це, мабуть, у якомусь іншому номері!.. — говорив гість, виходячи і кланяючись.
На сцені знову появився блакитний фрак з білими штанами — і новий гість. Це був маленький, худорлявий, чорний чоловічок з неспокійними очима. Він майже вбіг у салон, впав на стілець, озирнувся на двері і, присунувшись до Вокульського, почав притишеним голосом:
— Вас, пане, це, напевне, здивує, але… справа дуже важлива… надзвичайно важлива… Цими днями я зробив величезне відкриття щодо рулетки. Треба тільки разів шість-сім подвоювати ставку…
— Пробачте, але я цим не займаюся, — перебив його Вокульський.
— Ви мені не вірите?.. Ну, це цілком природно… У мене якраз при собі маленька рулетка… Можемо спробувати…
— Пробачте, але зараз я не маю часу.
— Лише три хвилини… одну хвилину…
— Навіть півхвилини.
— То коли ж мені прийти? — спитав збентежений гість.
— В усякому разі, не скоро.
— То позичте мені принаймні сто франків на прилюдні випробування…
— Можу запропонувати п’ять, — відповів Вокульський, дістаючи гаманця.
— О ні, пане, дякую… Я не авантурник… А втім, давайте… завтра я вам їх поверну. А ви тим часом, може, надумаєтесь…
Наступний гість, чоловік товстий і кремезний, з цілою низкою мініатюрних орденів на лацкані сюртука, пропонував Вокульському диплом доктора філософії, орден або титул і був дуже здивований, коли пропозиції його не були прийняті. Він вийшов, навіть не попрощавшись.
Після нього настала кількахвилинна перерва. Вокульському здалося, що він чує шелест жіночої сукні в дожидальні. Він напружив слух… В цей час лакей доповів про баронесу.
Знову довга пауза — і в салон — увійшла така елегантна і вродлива жінка, що Вокульський мимоволі встав із крісла. Їй було, мабуть, під сорок літ: висока, правильні риси обличчя, аристократична постава.
Вокульський мовчки показав їй на крісло. Коли дама сіла, він помітив, що вона схвильована і жмакає в руках вишивану хустинку. Раптом вона заговорила, гордо дивлячись йому в очі:
— Ви мене знаєте?
— Ні, пані.
— Ви не бачили навіть моїх портретів?
— Не бачив.