Чтение онлайн

– Певна річ! А хіба ви вже щось знаєте?

– Та, без сумніву, менше, ніж ви, – відповів Харрі. – Тіло знайшов один з нічних вартових і відразу зателефонував у поліцію. А ви що знаєте?

– Голову цілком відірвано. Скидається на те, що жінка стрибнула з самої верхівки з мотузкою навколо шиї. Оскільки ж була не худенька… Вагова категорія – десь близько ста п’ятдесяти кіло. На паркані знайшли нитки, ймовірно, з її спортивного костюма. Вважають, що саме у тому місці вона проникла у парк. Інших доказів не знайшли, тому гадають, що вона була сама.

Харрі зробив глибоку затяжку. Голову повністю відірвано. От уже ці журналісти. Говорять достоту, як пишуть: «зворотною логікою», починаючи з найгарячішого.

– То що, це трапилось уночі? – закинув гачка Харрі.

– Чи вчора увечері. За словами чоловіка, Маріт Ульсен за п’ятнадцять десята пішла з дому на пробіжку. Як зазвичай.

– Пізнувато бігати підтюпцем.

– Як видається, вона бігала саме у цей час. Воліла бути сама у парку.

– М-м-м…

– До речі, я намагався знайти вартового, який її знайшов.

– Навіщо?

Єндем здивовано глянув на Харрі:

– Щоб отримати інформацію з перших рук, певна річ.

– Авжеж, – кивнув Харрі й знову зробив затяжку.

– Але він, здається, від усіх сховався, немає його ані тут, ані вдома. Мабуть, досі приголомшений, бідолаха.

– Та ну? Він же не вперше знаходить труп у басейні. Це, певно, керівники розслідування постаралися, щоб він не потрапив у ваші пазурі.

– Не вперше? Ви про що?

Харрі знизав плечима.

– Мене сюди вже кілька разів викликали. Через хлопчаків, котрі якось залізли у парк поночі. Раз трапилось самогубство, другого разу – нещасний випадок. Четверо друзяк поверталися з вечірки додому й захотіли розваг на п’яну голову: подивитися, у кого стане сміливості підійти найближче до краю вишки. Тому, хто ступив на самісінький край, було дев’ятнадцять, а найстарший серед чотирьох був його рідний брат.

– От дідько, – мовив Єндем спроквола.

Харрі зиркнув на годинник, наче поспішав.

– Довгенька, мабуть, була мотузка, – зауважив Єндем. – Враз голову з пліч. Чи ви колись таке чули?

– Том Кетчум, – одказав Харрі, залпом допив каву і підвівся.

– Кетчуп?

– Кетчум. З банди «Hole in the Wall». Повісили у Нью-Мексико у 1901-му. Звичайнісінька шибениця, лише мотузка задовга була.

– О! І наскільки довга?

– Трохи довша двох метрів.

– Всього-на-всього? Мабуть, огрядний був чолов’яга?

– Аж ніяк. Це я до того, як просто, виявляється, втратити голову, правда?

Єндем щось прокричав услід, але Харрі не розчув. Він пройшов через парковку з північного боку басейну, затим парком, звернув ліворуч, потім через міст у напрямку головного входу. Увесь паркан був два з половиною метри заввишки. Вагова категорія – десь близько ста п’ятдесяти кіло. Може, Маріт Ульсен і намагалася перелізти через паркан до басейну, але навряд чи самотужки.

Пройшовши мостом, Харрі звернув ліворуч і знову наблизився до басейну з протилежного боку. Переступивши через жовтогарячу поліцейську стрічку, що оперізувала місце злочину, зупинився на верхівці схилу перед чагарниками. Останніми роками Харрі багато чого забув. Але дещо не йшло з голови донині. Він досі пам’ятав імена чотирьох хлопців з вишки для стрибків. І погляд старшого брата, коли той зовсім невиразним голосом відповідав на запитання Харрі. А ще – руку хлопця, що показував, як вони пролізли до басейну.

Ступаючи обережно, щоб часом не знищити ймовірні сліди, Харрі відсунув гілля чагарнику. Скидається на те, ніби міська служба паркового господарства розпланувала свою роботу на багато років наперед. Якщо, звісно, вона взагалі щось планувала. Хай там як, а прогалина у паркані досі на місці.

Присівши навпочіпки, Харрі почав пильно роздивлятися гострі кінці дроту. Зауважив темні нитки. Ніби хтось не прослизнув, а силоміць протиснувся у дірку. Він почав шукати ще слідів. Згори прогалини у паркані він зауважив чорну вовняну нитку. Прогалина заввишки була чималенька. Щоб дістатися верхівки головою, треба випростатися на весь зріст. Отже, плетена вовняна шапка. Чи Маріт Ульсен носила вовняну шапку? За словами Рогера Єндема, Маріт Ульсен вийшла з дому за чверть десята, щоб побігати парком. Як зазвичай, так він сказав.

Харрі спробував уявити все подумки. Незвично теплий вечір у парку. Побачив, як огрядна упріла жінка біжить підтюпцем. Жодної вовняної шапки на ній він не побачив. Адже було не настільки холодно. Може, чоловік не хотів, щоб його помітили чи упізнали? Отже, чорна бавовняна шапка. Можливо, лижна маска.

Він обережно вийшов з чагарнику.

Як вони підійшли, він не чув.

Один з чоловіків тримав у руці пістолет, певно, австрійський «Штейр», напівавтоматичний. Цілив у Харрі. Тримав пістолета блондин з роззявленим ротом і нижньою щелепою, що випиналася наперед, а коли до всього він ще й зарохкав, сміючись, Харрі враз спало на гадку прізвисько Трульса Бернтсена з Крипосу. Бівіс. Як у мультсеріалі про Бівіса та Батхеда.

Другий чоловік був маленький, дуже кривоногий, він тримав руки у кишенях пальта, яке прикривало, як уже Харрі добре знав, вогнепальну зброю й посвідчення Крипосу на ім’я, що скидалося на фінське. Але увагу Харрі привернув третій, зодягнений в елегантний плащ. Стояв трохи віддалік, ліворуч від своїх колег. Однак було щось у позах та жестах Бівіса й фіна, у тому, як обоє зиркали то на Харрі, то на того третього, що підказувало: вони – його продовження, буцімто насправді він тримає зброю. Найбільше Харрі вразила у чоловікові не його майже жіночна краса. Не те, що верхні й нижні вії були такі довгі, ніби він підфарбував їх тушшю. Не витончені обриси носа, підборіддя та щік. Не волосся – густе, темне, посріблене сивиною, гарно підстрижене й набагато довше, ніж дозволяють відомчі стандарти. Й не безліч дрібних блідих плям на засмаглій шкірі, ніби після кислотного дощу. Харрі вразила зненависть. Саме зненависть у погляді незнайомця, спрямованому на нього, така шалена, що Харрі здалось, ніби він фізично відчуває її, як щось біле й важке.

Чоловік довбався у зубах зубочисткою. Голос його виявився вищим та м’якшим, ніж гадав Харрі.

– Ви пройшли на територію, яку перекрили для потреб розслідування, Холе.

– Беззаперечний факт.

– Навіщо?

Харрі пильно вдивлявся у співрозмовника, подумки перебираючи одну відповідь за одною, відкидаючи неслушні, допоки не збагнув, що у нього немає жодної.

– Бачу, ви мене знаєте, – мовив Харрі. – А з ким маю задоволення спілкуватися?

– Сумніваюся, що хтось із нас двох після цього спілкування буде вдоволений, Холе. Тому я пропоную вам негайно покинути це місце й ніколи більше не показуватися на місці злочину, яке розслідує Крипос. Зрозуміло?

– Гаразд. Зрозумів. Хоч і не до кінця. А що як я міг би надати поліції певну допомогу, скажімо, у випадку з Маріт Ульсен, підказати…

– Єдине, чим ви ощасливили поліцію, – це ваша знеславлена репутація, – встряв у розмову м’який голос. – За моїми даними, ви – п’яниця, злісний правопорушник і просто гидка комаха, Холе. Тож я раджу вам негайно заповзти знову під той камінь, з-під якого ви виповзли, поки вас підбором не розчавили.

Харрі, глянувши на чоловіка, відчув, як нутро й розум однозначно підказували: облиш, іди геть. Тобі немає чим крити. Будь хитріший.