Купальниця

Ви ніколи не думали про те, як герої ваших улюблених книжок, написаних сто-двісті років тому, поводилися б у сучасному світі? Здається, популярна українська письменниця Галина Вдовиченко подумала про це раніше за вас. Її новий роман «Купальниця» – блискучий римейк на літературний дебют легендарного американця Теодора Драйзера «Сестра Кері». І нехай ці дві книги розділяє понад століття, історія простої української дівчини Кароліни Кужвій, сестри Роберта Кері, ненав’язливо нагадує усім нам про прості загальнолюдські цінності. А вони за, здавалося б, поважну часову і ментальну відстань, не змінилися. Між рядків у «Купальниці» читаємо про вічне: любов, дружбу, взаємопідтримку… А найголовніше – про те, що кожен із нас є господарем власного життя і творцем власної долі!

Роман Галини Вдовиченко «Купальниця» – легка і водночас глибока «жіноча» розповідь про сучасну українську Попелюшку, яка, тільки-но закінчивши школу, виривається із лещат сірих та злиденних провінційних буднів і їде підкорювати столицю. Такі дівчата зустрічаються нам щодня. Вони живуть із нами по сусідству, ходять тими ж вулицями і їздять тим же транспортом, що й ми. Проходячи повз, ми рідко замислюємося, що для кожної із цих дівчат життя приготувало окрему круговерть, простелило окрему стежину. Стежину до щастя і здійснення мрій. Але чи гарантують здійснені кар’єрні амбіції просте людське щастя?… Недарма мамі головної героїні «Купальниці» ворожка прорекла: одна твоя дитина буде щасливою, а інша – знаменитою…

У сучасній українській сестрі Кері чимало жінок впізнають себе – таких сильних, незламних та цілеспрямованих. І в чоловіках головної героїні роману вгадуються супутники нашого життя. Щодо останніх мушу визнати: «На жаль…» Ще вчора він був готовий покласти до її ніг увесь світ, а нині – цілковито збайдужів. Його Всесвіт – домашні капці та монітор комп’ютера. І в цьому Всесвіті більше немає місця для коханої жінки… Галина Вдовиченко у своєму новому романі майстерно виписує найтонші грані у відносинах між чоловіком та жінкою, які не зуміли втримати біля себе найголовнішого…

Чотири попередні романи обдарованої і «плодовитої» письменниці Галини Вдовиченко, яка більшу частину свого життя присвятила журналістиці (працює заступником головного редактора щоденної газети «Високий Замок»), зайняли власну поличку у великій шафі новітньої української літератури. Особливо у шафі жінок-книголюбів. Літературний дебют авторки «Пів’яблука», який у конкурсі «Коронація слова – 2008» здобув номінацію «Вибір видавців», а згодом став однією з «Найкращих українських книг – 2009» (за версією тижневика «Кореспондент»), недарма «охрестили» українським аналогом відомого серіалу «Секс і місто». Успіх чатував і на другий роман Вдовиченко «Замок Гербуртів» («Тамдевін») – книга здобула першу премію «Коронації слова – 2009». А наступний твір «Хто такий Ігор?» – спеціальну відзнаку «Гранд-Коронації слова – 2010».

У 2011-у світ побачив ще один роман Галини Вдовиченко – «Бора». Із цієї книги розпочалася співпраця письменниці з Книжковим Клубом «Клуб сімейного дозвілля». Роман потрапив у п’ятірку фіналістів поважної літературної премії «Бі-бі-сі – 2011». Минув рік – і успішний авторсько-видавничий тандем пропонує читачам «Купальницю». Це ще одна книга Вдовиченко про те, що щастя ходить зовсім поруч. Вхопив за хвоста стрімкого птаха гармонії – і лети з ним на крилах позитиву й оптимізму. Керуй своєю долею, віртуозно оминаючи ями і не засмучуючись через всюдисущі затори. І, що важливо, не гнівайся на життя, бо його режисером є ти сам. У 1900-у про це писав класик, американець Теодор Драйзер. А у 2012-у про це написала наша сучасниця, українка Галина Вдовиченко. Впевнена, Драйзер, прочитавши роман своєї послідовниці, засмутився б хіба що через той факт, що люди так і не навчилися бути уповні щасливими…

Галина Гузьо

Усі навколо – випускний, випускний. А Кароліні до тієї метушні байдуже. Хай собі інші урочисто переступають уявну життєву риску. Велика подія! Парад суконь та зачісок, хизування із фінішною стрічкою на грудях… Її випускний не цікавив: атестат до рук – і бувай, школо! Нехай однокласники самі святкують прощання з дитинством, а вона з ним вже попрощалась, ще того дня, коли остаточно вирішила їхати до брата в Київ, хоча її туди ніхто й не кликав.

Був цілковито буденний день, оповитий туманом; липка волога тулилася до вікон шкільного автобуса, не даючи можливості побачити щось за склом, а лиш відчути звичний спуск і кількасекундну затримку, коли мотор загарчав, колеса ковзнули, забуксували в багнюці, але помаленьку виборсались на рівний шлях. Саме там, у найнижчій точці дороги, яку Кароліна долала двічі на день, остаточно й сформувалася думка: швидше б атестат до рук – і одразу до Києва, подалі від Висічі, подалі від усього тутешнього – до Роберта. Хоче він того чи ні.

Про те, що Кароліна не збирається на випускний, мама знала давно; погодилась із цим, почувши від доньки вагомий аргумент: не треба шукати грошей на застілля та сукню з туфлями. Але тепер, коли атестат з посередніми оцінками лежав на столі, а донька збирала речі, мама завмерла перед телеекраном, знічена й байдужа. Тільки тут і можна було її побачити без роботи, але, зосереджена на своїх думках, вона зараз нічого не бачила перед собою.

Гуркіт посуду з кухні порушив гнітюче мовчання. Щось вдарилось об підлогу – судячи зі звуку, важке скло – не розбилось, закрутилося дзиґою, але й одразу потому щось легке й крихке, склянка абощо, дзвінко вистрілило, розлітаючись на друзки. Мати зітхнула. Батько вилаявся. Зайшов до кімнати, шкутильгаючи сильніше, аніж зазвичай. Знову йому коліно запалилося.

– Може, залишишся? – запитав, притискаючи правою рукою до грудей закривавлений рушник.

Залишитись у Висічі? Про це не могло бути й мови. Тут ніхто після школи не залишався, усі намагались втекти. Хто до Яворова, хто у Львів або й подалі. І Кароліна знала – ще до того, як вирішила не чекати випускного, ще перед тим, як вирішила їхати до брата, – ноги її тут не буде. Будь-яку ціну за те, щоб вибратись звідси. Якщо на її долю випало народитися тут, то принаймні тепер вона сама вирішуватиме, де жити далі.