Чтение онлайн

Він повільно витяг списа і, переступивши через розкидані кістки, вийшов з печери.

Перед входом він опустився на коліна і молився ревно й довго. Два дракони лежать тут мертві, й острів збавився від них — хіба це не нагорода для відважного рицаря, якщо ВІН переміг страх у своїх думках? Хіба жах, що сковує тіло й відбирає розум, не страшніший і не згубніший, ніж ці потворні дракони?

А він переміг свій страх, і йому по праву належить тепер ім’я переможця драконів, як і заступникові всіх відважних рицарів, святому Георгію, що вбивав драконів значно менших, ніж ці, — кожен у цьому може переконатись, кожен, хто бачив зображення святого.

Він повернувся на місце першої зустрічі з чудовиськом саме вчасно, щоб перешкодити обом собакам люто гризтися за великі шматки чорного драконового м’яса.

— Геть, негідні! — кричав він і бив їх.

Ніхто не має бажання збутися чудових англійських догів, а відомо, що м’ясо драконів так само отруйне, як і їхнє дихання.

Де Гозон перехрестився, настромив голову першого дракона на спис, поклав ратище на плече. Спис від ваги трохи прогнувся, але витримав; він хрипко затягнув першу строфу пісні на славу пресвятої діви й святого Іоанна, заступника ордену. Про те, що він порушив заборону Гросмейстера, Деодат навіть не подумав. Він переміг дракона — він сам у це повірив і почав у думках тішитися передчуттям захоплення і слави, що увінчає його ч молоду голову, коли він покладе свого страхітливого трофея перед суворим Віллановою.

Він спускався по освітленому сонцем схилові до темної межі тіні, що лягала тут від протилежного схилу. Світ був прекрасний, а сонце світило яскравіше, ніж раніш.

І тут у виярку прозвучав тремтливий акорд. Ні, це була не музика, лиш кілька звуків, вкрадливих і мелодійних, що зливалися докупи. Здавалося, звук лине з надр гори, пронизує повітря, скелі й море, сповнює цілий світ. Сонце потьмарилось.

Деодат випустив списа і затулив обома руками вуха, але це не допомагало, бо звук відбивався й посилювався в шоломі. Обидві собаки, мабуть, вили — він нічого не чув, він бачив, як вони конвульсивно хапають повітря… А потім звук урвався, як луснута нитка. Його змінила розмаїтість звуків, які він заглушив: шелест листя в лавровому гайку, дзюрчання струмка, крякання ворон і морський прибій за горою. Усе це мало не оглушило рицаря.

А перед ним, зовсім недалеко, з’явилась темна хмарка, округла й мінлива, — хмарка розтягувалася й ширилась, набухала й пульсувала повільними, лінивими рухами. Темнота відступала й змінювала форму, форма була непевна…

Раптом сонячні промені блиснули на зеленуватій лусці й безформному рогові, на довгому пташиному дзьобі з двома рядами дрібних, але дуже гострих зубів, на червонуватому блискучому оці… Так, перед Деодатом стояв третій дракон! Цього разу живий, величезний і страшний.

Довга голова крутилася на зміїній шиї, вона була важка й падала чудовиськові на лускаті груди, немічні задні ніжки не могли утримати ваги тіла, і воно спиралось на величезні шкірясті крила з трьома пазуристими пальцями на кінцях, які весь час стискались і розтискались. Здавалось, дракон приголомшений не менше, ніж рицар. Голова відчайдушно й марно ловила знайомі запахи, але не могла спіймати Дракон відчував рицаря. Жах, докори сумління за передчасний тріумф, тупий фаталізм — так, він зважився на святотатство через невтримну гордість, він знехтував забороною, й це його кара. Господь послав третього із слуг своїх, аби покарати грішника. Деодат схилив голову…

Тут дракон трохи звівся на крилах і незграбно стрибнув. Перші опам’яталися собаки. Побачивши, що їхньому господареві загрожує небезпека, вони кинулись на чудовисько, хапаючи його за задні лапи. Одному псові це пощастило, другий скочив прямо на червону морду ящура. “Клац-клац”, — розтулились і стулились зубаті щелепи. По обидва боки морди цвіркнули червоні цівки.

Це було приємно — ящур відчув запах крові, — щоправда, це було не те, що знайома солодка кров іхтіозаврів, але й вона годилась. Очі зажмурилися, й він став пожадливо ковтати здобич. Другий пес ще лютіше вчепився драконові в лапу, але тут засвистіло двометрове крило й нещасна тварина впала поряд з чудовиськом: у пса була перебита спина.

Уже вдруге показали чотириногі слуги молодому рицареві, що таке відвага. Усе було страшно, та, майже недбала, легкість, з якою чудовисько впоралося з двома дужими догами, не лишала ніякої надії. Про втечу годі було й думати: дракон наздогнав би його за кілька стрибків. Лишалось тільки вмерти. Лишалось стати до бою.

Він опустив забрало, схопив з землі списа й рвучко замахнувся. Спис прошив зміїну шию на диво легко, але чудовисько, здавалось, навіть не відчуло цього.

За один стрибок дракон опинився поряд з рицарем, і той ледве встиг вихопити меча. Він знав, що загине, бачив безодню, облямовану рядами зубів. Вдарив у неї, вдарив з усієї сили, бо це був його останній удар, і в нього він уклав усю свою снагу…

…і впав на кам’янисту землю, тримаючи поперед себе меча, який, ударившись об камінь, переломився навпіл.

Бо там, де тільки-но стояло чудовисько, не було нічого — тільки осяяне сонцем повітря. Дракон щез. І якби Деодат де Гозон не був так вражений — він почув би той самий тремтливий звук, що супроводжував появу дракона…

Крізь туман дивилося криваве око сонця. Воно повільно випливало прямо з моря, над яким висів туман — знизу білий, вгорі червоний. Туман рвався, клубочився, сплітався в дивовижні образи, перш ніж знову виткати сіре, непроникне покривало. Був ранній час, пора полювання. Хай тільки туман розвіється.

— Коли туман спаде, вони прилетять, — сказав вищий.

— Коли туман спаде, ми підемо. В таку спеку… — прохрипів товстун.

— За ці чотирнадцять днів ми поспіли таки чимало.

Другий зареготав:

— Дев’ять водяних, а літаючих — жодного. Двоє з наших рук вислизнули. Невдача. А ми починаємо знову й знову… Мені це набридло.

Його товариш посміхнувся.

— Найкраще було б ловити їх мережею — тільки мережа й годиться… — він стрівся з невдоволеним поглядом трикутних очей… — А в Раді знову згадали про цих літаючих. Хай би мова йшла про водяних травоїдних, але ці крилаті… Наймерзенніші тварини на планеті! — Він оглянувся й сумовито подивився на Базу.

База врізалась у стометрову кручу вапнякової скелі, високо над затокою. її прозорий восьмигранник дивився на рудувато-зелені ліси п’ядичів і хвощів, що вкривали околишні схили і віддзеркалювались у спокійній воді прибережних боліт і болотець.

Вони стояли на спостережному пункті метрів за тридцять нижче Бази, в кінці вузеньких східців, вирубаних у вапняковій стіні. Під ними шуміло море з білою гривою прибою; щоправда, в цей ранній час його не було видно, а туман приглушував шум моря. Було жарко й волого.

Товстун задихався, по гладкому, сіро-зеленому лиці котилися краплі поту, неначе намистини. Високий дихав глибоко, і йому здавалось, що з кожним подихом він ковтає гарячу воду.

— Зараз почнеться, — втішив він себе й товариша.

Вітер подув знову. Туман на мить погустішав, закипів, і на спостережний майданчик, де вони стояли, водопадом линув теплий дощ. Це тривало тільки мить, але їм довелося схопитись за металеву огорожу, щоб вагою води їх не притисло до землі. Коли дощ ущух, вони відчули полегшення, неначе з них скотився важкий тягар. Злива тривала лише хвилину.