Чтение онлайн

Мадлон. Ах, тату! Ну що ви говорите! Та це ж таке міщанство! Мені просто сором слухати ваші балачки, — вам конче треба хоч трохи повчитися доброго тону.

Горжібюс. Дай спокій! Не маю я потреби підстроюватися під ваш тон. Кажу тобі ще раз, що шлюб — свята, священна справа і що з цього повинні починати всі чесні люди.

Мадлон. Мій боже! Коли б усі люди були до вас подібні, то, мабуть, кожен роман кінчався б на першій сторінці! Нічого сказати, то було б пречудово, коли б Кір відразу ж одружився з Манданою, а Аронс почав би з того, що став би з Клелією до шлюбу!

Горжібюс. Що ти там верзеш?

Мадлон. Тату! Ось і моя кузина скаже вам те ж саме: шлюб — це останній епізод, спершу має відбутися ще багато різних пригод. Для того, щоб припасти дівчині до вподоби, поклонник повинен перш за все вміти висловлювати високі почуття, бути ніжним, лагідним і палким; запобігаючи ласки своєї коханої, він мусить додержувати певних звичаїв. Спочатку він має побачити даму свого серця десь у церкві, чи то на променаді, чи то на публічній церемонії, якщо тільки якийсь родич або друг волею неба не приведе його до неї в господу, звідки йому належить вийти замріяним і меланхолійним. Якийсь час ховає він свою пристрасть від коханої особи, а проте відвідує її дуже часто й щоразу переводить розмову на любовні теми, даючи товариству нагоду вправлятися в дотепності. Аж ось настає той день, коли він освідчується їй в коханні; ця ніжна розмова відбувається, звичайно, в якомусь садку, в затишній алеї, тимчасом як решта товариства залишається десь далі; це освідчення викликає раптовий вибух гніву, про що свідчить густий рум'янець на наших щоках, і на певний час наш гнів відлучає від нас закоханого поклонника. Але потім він все ж знаходить засіб уласкавити нас, призвичаїти нас потроху до палких своїх признань і, нарешті, зриває з наших уст слова кохання, що нам їх так важко було вимовити досі. Ось саме тут і починаються пригоди: підступні суперники, що чинять різні перешкоди нашій взаємній сердечній прихильності, тиранство батьків, облудні тривоги ревнощів, докори, вибухи розпачу, викрадення, а далі все те, що з того випливає. Отак ведеться справа в елегантному товаристві, і цих правил галантний кавалер не повинен ніколи порушувати. Чи ж випадає отак з доброго дива мало не з першої зустрічі ставати до шлюбу, згадувати про кохання, тільки підписуючи шлюбний контракт, і весь роман починати з кінця? Та це ж, тату, найогидніше гендлярство! Мені стає млосно на саму думку про це!

Горжібюс. І тобі не сором верзти таку нісенітницю? І оце зветься у нас високим стилем?

Като. Але ж, дядечку, моя кузина справді має рацію. Ну, подумайте, чи ж можна добре вітати людей, що зовсім не знаються на галантному поводженні? Іду в заклад, що ці нечеми зроду не бачили Карти Країни Ніжності і що Любовні записочки, Ласкаві послуги, Галантні послання та Мадригали — зовсім для них невідомі краї. Та це ж по всьому знати! Невже ви не бачите, що навіть зовнішність у них непоказна, вони ж зовсім не схожі на тих людей, про яких відразу ж складається добра думка! Прибути з любовним візитом у буденних панчохах та панталонах одного кольору, в капелюсі, не оздобленому перами, з недбалою зачіскою і в такому простацькому вбранні, наче в них не вистачило грошей, щоб прикрасити його стьожками… Нічого казати, — та й коханці ж з них, крий боже! Яке просте, убоге вбрання! Яка суха й нецікава розмова! Ані протягнених слів, ані різноманітних інтонацій! Я, між іншим, звернула увагу ще й на те, що комірці в них від поганої майстрині, а панталони на цілу четвертину вужчі, ніж, годиться.

Горжібюс. Здається, вони обидві з глузду з’їхали! Не можу зрозуміти, що вони мені торочать! Слухай-но, Като, і ти, Мадлон…

Мадлон. Благаю вас, тату, забудьте нарешті ці неподобні ймення і звіть нас інакше.

Горжібюс. Ну що ти їм казатимеш! Як то «неподобні ймення»? Тадже ж ці ймення дано вам, коли вас хрестили!

Мадлон. О боже мій! Які ж бо ви вульгарні! Диво дивне, як це такий батько міг породити на світ таку освічену-дочку, як я! Хіба ж високим стилем можна говорити про якихось там Като чи Мадлон? Згодьтеся, що саме таке ім’я може зробити тривіальним найкращий у світі роман!

Като. Ну, звичайно, дядечку, хоч трішечки делікатне вухо жорстоко страждає, коли чує такі різкі звуки; а ім’я Поліксена, що його вибрала собі моя кузина, або Амінта, як я себе назвала, — такі милозвучні, що навіть ви ніяк не зможете того заперечувати.

Горжібюс. Слухайте-но, ось вам моє останнє слово. Я й знати не хочу ніяких інших імен, окрім тих, що вам дали хрещений батько та хрещена мати. Що ж до тих добродіїв, про яких тут іде мова, то я добре знаю і їхні родини, і їхні достатки й рішуче вимагаю, щоб ви повиходили за них заміж. Обридло вже мені з вами панькатися, а доглядати отаких двох дівуль — це тягар не під силу для людини мого віку.

Като. Щодо мене, дядечку, то я можу сказати вам лиш одне: шлюб, на мою думку, — річ вельми непристойна. Хіба ж можна не страждати від думки, що доведеться лягти спати поруч із зовсім голим чоловіком?

Мадлон. Дозвольте нам хоч трохи подихати атмосферою вищого паризького товариства, — адже ж ми приїхали сюди ще так недавно. Дайте нам волю самим зав’язати роман і не підганяйте нас із завершенням.

Горжібюс (набік). Ясна річ — вони збожеволіли! (Вголос). Кажу вам іще раз: я нічого не розумію в тому, що ви там базікаєте, але хочу бути справжнім господарем у себе вдома; і щоб відразу покласти край усім суперечкам, заявляю вам: або ви негайно візьмете шлюб, або — сто чортів! — я запроторю вас обох у монастир! Присягаюсь вам, що я від свого не відступлюся!

Като. Боже мій! Любонько, як у твого батька дух загрузає в матерії! Який неповороткий у нього розум! Як темно в його душі!

Мадлон. Нічого не вдієш, любонько! Він так мене конфузить! Важко собі уявити, що я й справді його дочка. Мені здається, що настане день, коли якась щаслива пригода відкриє таємницю мого високого походження.

Като. Я теж такої думки; так, є певні ознаки, що ти шляхетного роду. А щодо мене, як подивлюсь я на себе…

Маротта. Там якийсь лакей питається, чи ви вдома; каже, що його пан хоче вас бачити.

Мадлон. Дуреля! Чи ви коли відучитесь висловлюватися так вульгарно! Скажіть: з’явився гонець і запитує, чи вважаєте ви за зручне для себе дозволити його панові споглядати ваше обличчя.

Маротта. Ач, чого заманулося! Не знаю я латини, та й філософії так, як ви, по «Великому Сіріусу» не вчилася.

Мадлон. Яке зухвальство! Це нестерпно!.. Але хто ж пан того лакея?

Маротта. Та він назвав його маркізом де Маскаріль.

Мадлон. Ах, любонько! Маркіз! Ідіть же скажіть мерщій, що ми приймаємо. Це, безперечно, якийсь блискучий дотепник, до якого докотилася чутка про нас!

Като. Певна річ, любонько!

Мадлон. Знаєш, ми краще приймемо його тут, у нижній залі: це буде пристойніше, ніж запрошувати його до нашої кімнати. Ходімо, треба трохи причепурити зачіску… Подбаймо ж про нашу репутацію. Мерщій подайте нам повірника Грацій.

Маротта. Їй-бо, не доберу я, що це за звір; говоріть по-християнському, коли хочете, щоб я цас зрозуміла.

Като. Принесіть нам дзеркало, невігласко, та, глядіть, не забрудніть скла відображенням вашої пики.

Маскаріль. Гей! Носильники, гей! Ой-ой-ой-ой-ой— ой! Ці негідники хочуть мені всі ребра переламати! Штовхати так об стіни та бруківку!