Шрифт:
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
– Куди йдемо – самі не знаємо… Два місяці відступаємо й відступаємо… Україну всю пройшли, Донбас позаду залишився, тепер до Волги-матінки німець пробивається. Невже він такий нездоланний, що до Сибіру нас відтисне? – говорив низенький рухливий їздовий, поспішно зачерпуючи відром каламутну воду із невеликого степового озерця.
Його сусід, заряджаючий третьої гармати, здавалось, не слухав свого товариша. Він із злістю розбирав заплутані і порвані посто ронки.
– Ногу!.. Ногу, ч-чорт!..- сердито кричав він на давно не чищену, покриту потом коняку. Їздовий сяк-так набрав у відро води, підніс його до коня, який від нетерпіння аж заіржав. Кінь жадібно ковтнув, але зразу ж форкнув і одвів голову.
– Чому ж це ти не п'єш? – здивувався артилерист.- Адже зранку, вважай, не поїли, ніде вода не траплялась.
– «Не траплялась»,- перекривив заряджаючий, який ледве розплутав посторонки,- а зараз, думаєш, вода тобі трапилась?
– А що ж іще, Іване? – відгукнувся їздовий.
– Дурна твоя, Семене, голова! – раптом на весь голос закричав товариш, ніби зрадів можливості зірвати накипіле роздратування.- Та ти сам спробуй, ковтни, лишень, цю воду: адже вона, напевно, солона! Їздовий присів навпочіпки і зачерпнув пригорщу коричневої густої води. Ні слова не кажучи, він махнув рукою і витер мокрі долоні об брудні, подерті штани.
– Що, сьорбнув шилом патоки? – із злістю запитав Іван і, мабуть, відвівши душу, спокійніше додав: – Тут доброї води не відразу знайдеш. Я в цих місцях чабаном не один рік по балках отари ганяв, степи ці, сухі й солончакові, мені добре відомі.
З-за кущів, що самотньо чорніли біля яру, вийшли два командири, запорошені, почорнілі на нещадному степовому вітрі й сонці. Вони про щось напівголосно говорили, зрідка поглядаючи на карту, яку держав у руці командир батареї. Нетерпляче засунувши карту у планшетку, що висіла через плече, командир попрямував до гармат, його супутник ненадовго затримався на горбочку, вдивляючись у хмари пилу, що застилав увесь горизонт.
– Що, Лагутін, і тут вода солона? – запитав командир, кивнувши на майже висохле озерце.
– Солона… Коні ж дуже пити хочуть, а навіть у рот її не беруть,- відповів заряджаючий.
Командир похитав головою і почав оглядати коней. Відступ тривав уже не один тиждень, у батареї лишилось тільки три гармати, але й на них не вистачало їздових і заряджаючих.
– Поки що відпочивайте. Можливо, в сутінках ми когось із своїх зустрінемо.
Лагутін і Семен переглянулись.
– А може,- почав було їздовий, але заряджаючий подивився на нього так, що Семен замовк і, нічого не відповівши, сів на березі озерця. Простягнувши ноги в порваних, розбитих чоботях, він тяжко зітхнув, радий нагоді хоч трохи відпочити.
– Туркенич,- крикнув командир,- чого там затримався?
Той швидко наблизився. На гімнастьорцi – темні плями від поту й грязюки, лице чорне від пилу і загару.
Командир батареї одійшов з Туркеничем вiд червоноармійців, які розташувалися на відпочинок, і тихо спитав:
– Що ж робити? Чекати тут чи далі йти на південний схід, щоб німецьке кільце навколо нас не зімкнулось?
Туркенич поглянув навколо:
– Позиція зручна, видно буде противника здаля. Якщо він з'явиться з боку ген тієї балки, ми встигнемо приготуватися до зустрічі.
– Якщо, якщо…- раптом роздратовано перебив його командир. – А якщо тим часом танки обійдуть нас з південного сходу, тоді що?
Туркенич мовчав. Командир подивився на нього і ще більш роздратовано майже крикнув:
– Чорт знає, яке всюди безладдя… Зв'язок з дивізіоном перерваний… Бредемо хтозна-куди, дивись, ще до німця у пазури попадем!..
Заспокоївшись, він прийняв рішення:
– До ранку залишаємося тут. У сутінках ще раз перевіримо позицію.
– Добре,- коротко відповів Туркенич і, підійшовши до гармат, стомлено сів біля першого їздового.
Той зразу пожвавішав, з лейтенантом солдати почували себе запросто, позначалися і майже однакові роки, і простота нового командира взводу.
– Значить, повечеряємо, товаришу командир?- привітно запитав Туркенича їздовий і на його ствердний кивок головою весело додав: – Так ми, значить, зараз і вогнище організуєм! У мене з десяток картоплин лишилось, спечем залюбки.
Туркенич промовчав. У наболілій від спеки і втоми голові билась одна думка: прилягти і хоч на годинку забутися. Він накрив лице вицвілою пілоткою і, поклавши голову на зігнуті руки, горілиць ліг на теплий, ще не охололий від денної спеки пісок. Кілька^ хвилин чулися чиїсь голоси, форкання коней, потріскування гілок у вогнищі. Смолистий запах горілих дров приєднався до запаху сухого полину. А потім все якось одразу затихло, і в стомленому мозку несподівано спливло недавнє минуле.
Вечір у школі перед весняними канікулами. Весна вже одягнула степ своїм пишним барвистим килимом. Зовсім недовго – лише півтора-два тижні красується донецький степ під весняним життєдайним промінням. А потім наступить жарке засушливе літо, трава степових балок побуріє, зів'яне, і лише перекотиполе під поривами гарячого вітру переміщатиметься по вигорілій, пожухлій жорсткій траві.
Але з самого початку весни у невеликому шахтарському містечку Краснодоні буйно цвітуть акації. їх багато – і біля будиночків шахтарів, і в парку. Навколо школи, де вчився Туркенич, також височать стрункі, всипані пахучими квітками акації. Ваня чує свій голос, згадує, як він читав любимий вірш Майкова, присвячений донецьким степам, «Ємшан»:
Трави пучечок степовий,
Він і сухий благоухає! І степ безмежний, дорогий В моїй уяві виникає, Ваня бачить, з якою увагою слухають школярі, і з новим піднесенням читає строфи старовинної легенди…
А ось інша згадка. Він чує десятки молодих голосів:
Степ, широкий степ, І привільний степ!
Дужими і смілими
Породив ти нас…
Де він? До чого ж знайома ця вузька закурена дорога, що веде з Краснодона в Луганськ… Ось і Гостра Могила – пам'ятне всім донецьким шахтарям місце бою червоноармійців з білими загонами у 1919 році за серце Донбасу – місто Луганськ.