Чтение онлайн

Камінь просвистів біля моєї голови, коли я здолав десь так половину двокілометрового підйому. Я провів його поглядом, завважив, як швидко він покотився кам’янистим схилом, обминаючи дерева, а тоді підвів голову, щоб побачити, звідки він зірвався.

Та те, що я угледів, змусило мене мимоволі здригнутися, а мої зіниці розширитися від жаху. Угорі наді мною, метрів за двадцять, стояв чоловік і цілився в мене ще більшою каменюкою, ніж та, яка щойно пролетіла мимо. Це був не той чоловік, котрого я зустрів перед спуском до моря, а хлопець років двадцяти трьох – двадцяти п’яти.

– Що ви робите? – встиг закричати я, перш ніж він пожбурив другу каменюку.

Він тільки хрипко і глумливо засміявся. Я встиг якось ухилитися, і камінь лише ледь-ледь чиркнув по передпліччю.

– Перестаньте! – крикнув я і кинувся до нього.

Він було нагнувся, щоб схопити ще одне знаряддя для вбивства чи каліцтва, але до рук йому цього разу потрапив не надто великий камінець, і він жбурнув його вже навмання. Камінець зачепив мені правий бік, але інстинкт самозбереження звелів мені дертися до нападника далі. Він міг спробувати зіпхнути мене, адже був у вигіднішому становищі, але не став цього робити, а почав і собі дертися вгору. За якийсь десяток метрів він штовхнув униз ногою каменюку, що лежала біля стежки, але та мене, на щастя, обминула.

– Стій, сволото, все одно не втечеш! – крикнув я і почув у відповідь такий самий глумливий сміх.

Бігав цей злочинець, хоч і під гору, досить-таки добре, певно, виріс у цих горах, вирішив я. Він іще раз обернувся і спробував жбурнути чергового каменя. Я мусив сховатися за дерево. Після цього невдалого кидка він засміявся вже з нотками розпачу і кинувся вбік. Я звернув було за ним, та він, пробігши зо два десятки метрів, спинився, і невродливе, майже потворне обличчя ще більше спотворила гримаса болю.

– Тобі пора, – сказав він з якоюсь нелюдською люттю. – Чуєш, пора?!

– Що ти маєш на увазі? – спитав я на бігу.

Він не відповів, жбурнув у мене сухою гіллякою і побіг убік за кущі. Я зрозумів, що навряд чи наздожену його. Та й бажання переслідувати несподіваного нападника не було. От тільки хто він – божевільний чи кимось підісланий?

«Підісланий?» Думка, що з’явилася зненацька, здивувала мене. Але ще більше здивувала наступна – мені здалося, що я знаю, що означають його загадкові слова. Слова про те, що мені пора.

– Ви із сорок восьмої кімнати? – перепитала мене чергова у вестибулі корпусу.

– Так, – підтвердив я.

– Вам телеграма, – сказала вона.

– Телеграма?

– Так, телеграма. – Вона простягла мені бланк.

«Розкажи їй усе і негайно повертайся», – таким був текст телеграми.

Зворотної адреси не виявилося, але значилося, що відправлена вона сьогодні вранці з Густого Лугу. Повертайся? Хтось хоче, щоб я повертався, не добувши строку в пансіонаті? Моя колишня хазяйка і коханка? Хтось із моїх рідних? Але коли щось трапилося, то принаймні могли б пояснити що?

Я стояв, тримав бланк телеграми в руці, яка поступово терпла, ставала начеб чужою. А втім, я сам робився чужим самому собі. «Розкажи їй усе», – невже хтось у Густому Лузі мав на увазі Інгу?

Я озирнувся, начеб шукав її тут, у вестибулі. Але її не було. Тільки чергова стояла і дивилася на мене співчутливо. Певно, прочитала цей загадковий текст.

– Там, надворі, холодно, – сказав я.

– Що ви сказали? – перепитала чергова.

– Я сказав, що надворі холодно.

– Обіцяли, що завтра знову прийде потепління, – сказала чергова.

– Потепління? – перепитав я. – Звідки ви знаєте?

– Чула по радіо.

– По радіо?

– Так, по місцевому. То несподіване короткочасне похолодання. Іноді таке буває і серед літа. Рідко, але буває.

– Он як, короткочасне, – повторив я і раптом подумав, що це похолодання до речі. Дуже до речі. Воно може слугувати виправданням моєму від’їзду.

Гм, а хіба я збираюся від’їжджати? Куди і навіщо? До маленького задрипаного містечка, звідки хтось божевільний надіслав безглузду телеграму?

«Не в телеграмі справа», – сказав хтось мені.

«А в чому?» – спитав я його.

Відповіді не отримав. Чергова стояла переді мною і щось говорила. Та я ніяк не міг добрати змісту її слів. Чи й до мене вона зверталася?

До вестибулю зайшла молода пара. Здається, це не пара, яка селилася в пансіонаті, а таки молоде подружжя. Принаймні так мені казала Інга. Інга? Щойно я вдруге за цілий ранок згадав про Інгу, як збагнув, що маю її негайно побачити.

– Я, здається, змерзла, – сказала молода жінка, коли подружжя проходило повз мене.

– Зараз зігрієшся, – сказав її чоловік.

– Чаєм чи вином? – спитала дружина.

– Дечим іншим, – відповів чоловік з легким смішком.

Молодий, вродливий, він був схожий на полководця, який щойно виграв битву. Принаймні я так подумав, і легке відчуття неприязні ворухнулося в мені.

І все ж я пішов не до Інги, а до своєї кімнати, прагнучи, аби там нікого не було – ані мого сусіда, ані Інги. Там і не виявилося жодної живої душі, тільки порожнеча довкола. Порожнеча, більша за саму кімнату.

«Розкажи їй усе і негайно повертайся», – прочитав я ще раз.

Я побачив себе поруч із Інгою. На доріжці, що вела з пансіонату в ліс. Потім на тій, що кликала вниз до такого бажаного моря. А як вона не хотіла спускатися тією небезпечною стежкою!

«Ти навіжений», – казала вона.

Чи ми ще були тоді на «ви»? Не пригадаю. Я пішов тоді сам по стежці. На її очах. «Зачекайте!» – гукнула вона і теж почала спускатися. Бач – зачекайте. На «ви», це я пригадав.

Тепер я встав і підійшов до вікна. І пошкодував, як і першого дня, коли тут оселився, що з нього не видно моря. Дуже мені захотілося побачити море, розбурхане, свавільне, живе. А найбільше – те вітрило, що боролося з вітром, зі штормом, з долею. І тут я пригадав далекий вогник, який ми бачили вночі. Вогник у морі, який просвічувався крізь гірський ліс.