Чтение онлайн

Я стояв і не знав, що й гадати. Майнула думка – а де ж була Марія? Її не виявилося ні в тій половині хати, що належала їй, ні на дворі, ні на городі.

Я стояв і слухав тишу, що огорнула вечірнє місто. Здавалося, воно передчасно поринуло у важкий, глибокий сон.

Я стояв і слухав цю тишу бозна-скільки часу. Вічність поглинула мене, заморозила й виплюнула. Але й ця невагомість, нечутливість, здавалося, порідшала, я наче розсмоктався на десятки, сотні, тисячі, міріади все дрібніших і дрібніших частинок, які стали розбігатися в різні боки. Моя сутність перетворилася у віддистильовану рідину, яка також ставала дедалі рідшою.

«Ось і все», – встиг подумати хтось за мене, перш ніж я опустився на колоду, що лежала біля хати.

Зі стану заціпеніння мене вивела Марія. Виявляється, вона ходила допомагати пекти коровай до Любиних родичів. Від Марії пахло домашньою ягідною наливкою і тістом.

– Мене обікрали, – сказав я жалісливо.

– Обікрали? – вжахнулася Марія. – Коли?

– Коли я ходив на етюди.

– Але ж я була вдома. Пішла десь перед твоїм приходом, бо вже й вечір насувався.

– Вкрали геть усі картини.

– Картини? – Марія вдарила руками об поли. – Таж ні. То ж той чоловік приїжджав, що купив у тебе картини.

– Чоловік? Купив картини?

– Авжеж. Хіба ти забув? Казав, із Криму. Я було засумнівалася, хотіла, щоб тебе пождав. Так він бумажку показав.

– Яку бумажку?

– Угоду, що ти з ним уклав.

– Угоду?

Я стояв ні в тих, ні в сих. Ні з ким, звісно, я не укладав ніякої угоди на продаж картин.

– Хіба ти забув? – Марія дивилася здивовано і навіть злякано. – Він же й гроші лишив. Цілу пачку.

– Гроші?

– Еге ж. Я в шафу сховала.

За хвилину я побачив цілу паку грошей. І не гривень, а справжнісіньких доларів. Я розірвав тонкий папірець, який обмотував пачку навхрест, і взявся рахувати долари під захоплені зойки Марії. У пачці були лише стодоларові папірці.

Я рахував і рахував. Папірців була ціла сотня. Десять тисяч доларів. Звісно, навіть усі мої картини стільки не вартували. Отже, хтось зробив мені царський подарунок. Якщо тільки долари не фальшиві. Але я чомусь був певен, що вони найсправжнісінькі.

– Як він виглядав, той покупець? – спитав я Марію.

– Молодий. Високий. Дужий. У дорогому костюмі й при краватці.

Опис підходив до Любиного нареченого. Але я спитав Марію, чи знає вона його. Так, вона його вже бачила.

– Це не він? – спитав я.

– Ні, що ти, – чомусь злякалася Марія. – Але хіба ти не знаєш, хто купив у тебе картини?

– Ні.

Марія дивилася на мене, наче на божевільного.

– Сам нічого не розумію, – зізнався я. – Повір, що не розумію.

– Нарешті тебе хтось оцінив, – сказала Марія.

«Нарешті тебе хтось оцінив», – ця фраза приходила до мене і вночі, коли я прокинувся і зрозумів, що не швидко засну, і вранці, коли я вдруге прокинувся, уже з важкою головою, до якої, здавалося, хтось начепив щонайменше дві-три пудові гирі. Я добре знав, що мої картини – то така собі мазанина провінційного аматора. Ніхто б не дав мені більше десяти, ну, нехай кількох десятків гривень за будь-який з моїх пейзажів, які складали відсотків дев’яносто всього написаного мною, за натюрморти і нечисленні портрети. Зрештою, десь так із половину своїх робіт я просто подарував. Колегам, родичам, знайомим. Інша половина всіх моїх картин лишалася в оселі. І ось їх купляють, таким незвичним способом, без мого відома. «Хто?» – питав я і не міг знайти відповідь. Я думав на Любу і відкидав цю версію. Думав про загадкового чоловіка, який посилав мені телеграму. Про Інгу. І нічого не міг вирішити, не міг ні про що здогадатися. Гроші за картини лежали на столі, я навіть не став їх ховати на ніч, бо перед сном вони взагалі здавалися мені ілюзією, вигадкою, фантомом. Але цей «фантом» був реальністю, притягував до себе всім своїм зеленим кольором.

Я встав з ліжка і насамперед торкнувся доларової пачки. Потім розкидав її по столі. Все було реальним і правдивим. Як і те, що сьогодні неділя – день Любиного весілля. Я вже знав, що реєстрація її шлюбу о другій годині дня, опісля того – вінчання в місцевій церкві. У мене ще була якась надія, що вона таки прийде зранку.

Але ця надія поволі розтала, мовби останній шматок передчасного снігу – таке буває зі снігом. У мене був навіть пейзаж, який я назвав «Танення першого снігу».

– То ти не йдеш на весілля? – спитала Марія, коли я зіткнувся з нею на подвір’ї десь години за дві після вставання.

– Ти ж добре знаєш, що Люба більше не приходила, – зі злістю відказав я.

– Я думала…

Марія не доказала, змахнула рукою і пішла поволі з двору – майже стара жінка вже пенсійного віку.

До мене прилетіла добра сотня запахів – дратівливих, спокусливих і… смердючих. Так могли пахнути зіпсовані страви, викинуті чи вилиті з хати, застояна вода, невипрана, довго мочена у воді стара білизна, до цих запахів примішувалися дорогі напої, парфуми, що лоскотали ніздрі, руки, щойно вийняті з тіста, – словом, то була дика, варварська мішанина, яка, здавалося, вбивала саму можливість існування на цьому світі.

Я побрів уздовж вулиці, в той бік, де запахів не було, зате лунала заклична весільна музика. Я мусив дійти до кінця вулиці й вернутися назад, привітавшись дорогою з кількома людьми, котрі дивилися на мене надто підозріливо, – може, мене видавали очі або хода?

Удома я дістав мольберт, встановив його посеред кімнати і довго сидів перед ним. Що я можу намалювати? Пальці, мов чужі, задерев’яніло стискали пензля. Зрештою я зробив кілька мазків. За кілька хвилин зрозумів, що виходить щось віддалено схоже на хмару.

«Хмара? – подумав я. – До чого тут хмара?»

І враз переді мною постав спогад про ту грозову ніч, коли я був з Інгою. Я побачив її, себе поряд, розбите вікно, те, як я підходив до нього. Спалах блискавки – і я бачу жінку в білому посеред лісу.

Тієї миті мені здалося, що ось-ось розгадаю якусь таємницю. Я кинувся до мольберта і мазнув, зображаючи щось схоже на блискавку. Тоді швидко провів пензлем, вимальовуючи овал обличчя. То мало бути жіноче обличчя, яке наче проступало крізь хмари. Я здригнувся – то було обличчя Інги.