Чтение онлайн

Нудно.

— Як школа? — типове питання за святковим столом.

— Круто, ба! Сьогодні, нарешті, закінчив.

— Сумуватимеш?

— Ага, — що я мав розповідати? Як мені осточортіла та школа з її совковими догматами та бюрократичною системою?

— Екзамени тепер?

— Ну да. П’ять штук.

— А які?

Господи, яка тобі різниця? Сиди там собі мовчки, жуй торт, не чіпай мене.

— Та там… — відмахнувся я.

Інше типове питання:

— А дівчина в тебе є?

— Да, — що я мав казати? Пояснювати, що закоханий і що невідомо, як все складеться найближчим часом?

У пацанів, себто у батьків, очі вилізли на лоба. Ну, звичайно, вони ж бо думали, що я як мінімум пасивний гомосексуаліст, а тут якійсь напівзнайомій родичці (і факт родинності треба ще довести) я так просто кажу, що в мене є дівчина.

— А що за дівчина?

— Все, як у людей, — просторово відповів я.

Всі засміялися. Ха-ха-ха, як у людей.

— Ну так, — пояснив я, — сіські, піська, все нормально.

Щось я зайве бовкнув, всі замовкали, сміх якось розчинився й поховався у закутках їхнього спільного заціпеніння.

— Ну так, це теж не остання річ! — перевів усе на хохму дядя, всі знову засміялися, погодилися, що так, сімнадцять років, вже, в принципі, дорослий юнак, що ж ми з ним до сороковника панькатись будемо.

— Ну да, — сказав бабусин друг, хрещений єврей дядя Сєва (як його звали насправді — я досі не знаю, але прізвище в нього закінчувалося на «баух»). — Покине скоро пташечка родинне гніздечко.

Цю тему всі жваво підхопили, почали розминати, мусолити, мама якось важко зітхала, погоджуючись, батько важко підвівся з-за столу й попрямував на балкон викурити чергову цигарку. «Данхіл». Дядя, побачивши «Данхіл», схвально закивав, сконфужено дістав «Бонд» і вийшов слідом.

Я маявся, колупав курку, ліниво відповідав на дурнуваті питання родичів та друзів сім’ї, аж раптом пролунав телефонний дзвоник, і я кинувся до апарату.

— О, вітають! — прокоментувала бабуся.

— Ага, — між іншим відповів на її коментар я. — Алєу, — звернувся вже до ще невідомо кого.

— Привіт.

Варя.

— Привіт.

— Ну, то коли ти будеш?

— За півгодини.

— Чекаємо.

Я розкланявся, побажав всім гарного відпочинку, сказав, що у мене ще п’янка з друзями.

— Так, звичайно! Молодий організм! — сказала якась тьотя.

— Гуляй, гуляй, синочок, поки молодий, тільки мозок бережи, — сказав дядя Сєва, намагаючись пристосувати своє християнство до єврейської натури.

— Не затримуйся! — попросила мама.

Ага, звичайно!

— Мене сьогодні не буде, — гавкнув я й розчинився десь між своєю квартирою та приватним будинком на Татарці.

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

Квітучу вишню вони нарядили, на зразок допетровських часів, у новорічну канитель та ялинкові прикраси. По всьому будинку були розвішені вирізані з серветок сніжинки та різноманітний новорічний мотлох. Людка навідріз відмовилася від маскараду та святкування чийогось дня народження, сказала, що Дюша її недолюблює, а тому і вона зі свого боку сприяти проведенню свята не буде. Схопила сумку, наспіх, якось навіть по-конячому, розпрощалася й пішла до свого коханого Гриші. Гриша, височенний і незграбний татарин, доктор Джекілл та містер Хайд в одному флаконі, працював кочегаром у котельні макаронної фабрики. Знаходитися там було нестерпно через низьку вологість та високу температуру, пахло гаром та нестримним, тваринним сексом. Часом Людка пропадала в тій котельні на три чи навіть більше днів. Зрештою, їй то вибачалося, вони разом з Гришею та його друзями, типовими любероподібними головорізами напивалися, затягували пісні під гітару, влаштовували оргії та ритуальні жертвопринесення. У двохтисячному році Гришу знайдуть зарізаним на залізничній станції Бобрик під Києвом.

Зрештою, Маша з Варварою навіть зраділи, що Людка пішла. Утрьох вони створили таку приємну тісну компанію, що навіть Олег, Рамзес та Боб були б трохи зайвими. В їхній маленькій компанії сформувався якийсь напрочуд дивовижний мікроклімат, пішла реакція, і їхня дружба зав’язалася не просто на порозумінні, а ще й на хімії, яка пов’язувала їх усіх дуже міцними сплетіннями своїх молекул.

— З хімії в мене була слабенька трієчка, так що я навіть не знаю, що таке валентність, — сміялася Маша, — але якщо ця валентність якимось чином стосується цієї самої хімії, і якщо вона має якісь показники, і якщо ті показники можуть бути високими або низькими, то одразу зауважу, що наша хімія має дуже високу валентність і дуже міцний ґрунт.

Принаймні їй хотілося у це вірити.

Хто-зна чому вони так тепло прийняли цього хлопця, по суті ще дитину, але дитячість його — дівчата не могли цього не помітити — якось висковзала, танула в його рішучій і часом зухвалій поведінці. Також неможливо було не помітити і Варькіної зацікавленості цим дивакуватим Дюшею. На питання Маші, чи, раптово, не закохалась, вона відповідала різкими випадами, мовляв, ти дура і нафіга мені здався цей малий.

— Здався не здався, а щось між вами відбувається, — відказувала Маша.

— Те саме, що і між вами! — бурчала Варя.

«Не те саме», — думала Маша.

Якби вона не помітила їхніх зацікавлених поглядів один на одного, то просто, бездумно й легковажно дозволила б собі по-доброму, з легким відтінком материнства закохатися в Дюшу, а його — з такою самою легкістю закохати у себе, і всі б, звичайно, насміхалися, дражнили б, Людка, безумовно, навіть злостилася б, але це були б їхні стосунки, і втручатися в них мали б право лише вони двоє…

Скільки вони вже знайомі? Півтора місяця. І за цей час, окрім перших їхніх зустрічей, жодного разу не виникло відчуття, що вони приручили когось зайвого, далекого їхньому середовищу, яке сама Маша, трохи абстрагувавшись, змогла б розцінити як повітряне. Повітряне середовище, де звуки не до кінця, де мова напівшепотом, де відтінки — тьмяні. Таким повітрям можна наповнити життя тільки в тому випадку, коли немає цілей, немає сенсу витрачати літри поту й кіловати нервів на вгамування своїх амбіційних потреб. Таким повітрям можна дихати лише тоді, коли ти є безпосередньою частиною цього повітря. Певно, це з непояснювальної категорії, адже з усієї їхньої компанії тільки вони утрьох без зайвих слів розуміли, ким саме вони є, тому що були вони надто пасивними гедоністами, які, окрім тут і тепер, не визнавали жодної релігії. Часом Маші здавалося, що жити саме так — слабкість, але Боб втішав і її, і Варю, мовляв, якщо ви отримуєте від цього задоволення — у чому проблема, навіщо шукати сенс життя, якщо ось він: любити, радіти такій-сякій творчості, спілкуванню, знову ж таки огородик у вас, морквочка. Ці всі дрібнички — вони багато значать для людини. Дуже багато. Більше, ніж, наприклад, приватний літак і власний, викуплений в авіакомпанії стюард, такий собі замінник раба.

Варя з Машею про Дюшу думали часто. Адже ось він майже закінчив школу (господи, він тоді тільки закінчував школу!), і, напевне, поки його свідомість не визріла остаточно, було б невірно вказувати йому, можливо, завідома хибний шлях, на якому йому визначено потроху, помалу повзти у невідомому напрямку. Можливо, Дюша має просто розібратися в тому, чого саме він хоче. Адже те, що він вимазує полотна маслом, анітрохи не говорить про його талант, не кажучи вже про геніальність. Вони радили йому вступати на російську філологію, але він сказав, що це надто легкий шлях для нього, і взагалі, в цьому році він вступати в універ не збирається… йому треба подумати.