Чтение онлайн

Професор трохи постояв посеред кімнати, сподіваючись, що до нього прийдуть, але нікого не було, зате невідчепно з'явилося відчуття, що за ним стежать, аж він став озиратися навколо, але ніде не побачив нічого схожого на пристрій для стеження, на нього могли дивитися хіба що крізь шпарку в дверях, але це якось видавалося занадто несерйозним для такої похмурої установи.

Сідати на стілець не хотілося, бо якщо його стануть допитувати (про що? про що?), то вже неодмінно посадовлять иа стілець і примусять сидіти довго-довго, велітимуть думати, зважувати. Неважко уявити перебіг такої процедури.

Отава пройшовся по кімнаті, став біля вікна. Сподівався, що побачить Київ, може, Хрещатик, а може, й Софію, з висоти Київ ще прекрасніший, аніж з землі, хоча, звичайно, не з усякої висоти, як він у цьому вже пересвідчився, сидячи на сирецькому пагорбі. Однак не Київ побачив професор Отава. Вікно виходило в глибокий і вузький двір, замкнений з протилежного боку будівлею, схожою чи то на пакгауз, чи на пожежне депо, така вона була висока й безлика, але, на відміну від господарчих приміщень, будівля та, як і основний корпус, ділилася на поверхи, тільки поверхи були якісь присадкуваті, так що трьом чи чотирьом поверхам будинку відповідало десь п'ять чи шість поверхів тієї будівлі, і поверхи в ній, як і в будинку, значилися вікнами, один ряд таких вікон проходив майже на рівні очей професора Отави, він добре бачив їх з своєї позиції і міг переконатися, що то, власне, й не вікна в звичайному розумінні цього слова, а просто собі отвори, як у собачій будці, тільки що собак ніхто ще не здогадався ховати за сталевими ґратами, а тут усі віконечка були захищені так надійно гратницями, неначе за ними зберігалися всі золоті запаси світу.

–  Пан професор Отава?
– почулося за сяйною.

Отава повернувся. Позад нього стояв високий худорлявий зондерфюрер з рядком орденських планок над кишенею форменого френча, втомлено мружився проти світла, щосили вдавав ввічливість й інтелігентність.

–  Так, - сказав професор, - я Отава.

–  Даруйте, що примусив вас чекати.
– Зондерфюрер говорив - о, диво!
– українською мовою, хоч з незвичним металевим акцентом, але однаково українською, видно, він був з людей, готованих Альфредом Розенбергом для освоєння нових територій, а може, професор Отава мав справу а поліглотом, що володів усіма можливими європейськими мовами. Яке то мало значення?

–  Прошу сідати, - запросив зондерфюрер і не сів, поки не сів професор, видно, вчився колись добрих манер, а може, знов же таки спеціально все приготував для зустрічі радянського професора, відаючи добре, що з брутальністю німецькою Отава зазнайомився досхочу, тож хай пересвідчиться ще й у німецькій цивілізованості.

–  Курити?
– спитав зондерфюрер, не витримуючи довше правильного слововживання і переходячи навіть у чужій для нього мові на звичайний солдатський жаргон з безособовими формами.

–  Дякую, не вживаю, - ледь посміхаючись, відповів Отава.

–  У вас гарний настрій?
– поцікавився зондер.

–  Був би кращий, якби ми з вами не зустрічались, - пішов напролом Отава.

–  Прошу пам'ятати, - сухо сказав гестапівець, - тут не жартують.

–  Знаю.

–  Тут відповідати на запитання.

–  Або не відповідати, - уточнив Отава.

–  Ні, - облизуючи губи, нахилив голову гестапівець, - відповідати.

Він дивився на Отаву спідлоба, дивився довго, між ними відбулося змагання поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання, але гестапівець не розчарувався і навіть, як видно, не розгнівався, пружно підвівся, пройшов по кімнаті, потім наблизився до столу, відімкнув шухляду, глянув на якісь папери, дістав з іншої шухляди кілька чистих великих бланків з зображенням хижого фашистського орла нагорі, сказав, сідаючи:

–  Ви будете розповідати.

–  Що саме?
– не зрозумів Отава.

–  Все.

–  Але що саме?

–  Ви - професор Отава. Так?

–  Раз це вам відомо, то справді так. Я Отава. Був професор. Тепер - просто…

–  Ми ще будемо говорити про це. Більшовик?

–  Як усі, - сказав Отава, - Як увесь мій народ.

–  Я питаю - ви член партії більшовиків?

–  Зараз це не грає ролі.

–  Я питаю.

–  На жаль, не був членом партії. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.

–  Моральні категорії нас не цікавлять. Далі: з якою метою ви лишилися в Києві?

–  Тобто?

–  Для чого ви лишилися в Києві? Варум, тобто чому?

–  Але ж… дивно… Це - моє місто… Тут мій батько, дід, усі…

–  Моральні категорії нас не цікавлять. З якою метою ви лишилися?

–  Щодо мене, то тут були різні причини, але… Цілий народ лишився на своїй землі. Ви що - допитуватимете цілий наш народ?

–  З якою метою?
– не слухаючи його, торочив своє зондерфюрер, щось швидко дряпаючи простим олівцем на папері.

–  Рятувати історичні споруди Києва, - сказав утомлено Отава, - собори, Лавру… Це, звичайно, безглуздя, один чоловік тут нічого не міг вдіяти, але мені помагали… Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей - інші клопоти… Але не будемо про це…

–  А яка мета?
– гестапівець довбав у одне місце, мов дятел.

–  Все, більше мені сказати нічого.

–  Хто залишився з вами?

Отава вирішив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове ім'я в цьому гніздовищі смерті він не міг.

–  Сам, - сказав він, - я завжди був самотнім… Хто хоче йти на риск відкрить і нових теорій у науці, повинен бути готовим до самотності…

–  Повторюю: нас не цікавлять категорії моральні. Я питаю, хто ваші спільники?

–  Спільники? В чому?

–  У вашій роботі.

–  В якій роботі? Я ж сказав, що праця вченого вимагає…

–  Нас не цікавить ваша праця вченого… Нас цікавлять ваші спільники по підривній роботі проти райху… Тут, у Києві…

–  Здається, ви сказали, що тут не жартують?
– холодно нагадав Отава.
– Що мають означати ваші слова?

–  Означають те, що означають.
– Зондерфюрер штовхнув кілька списаних аркушів до Отави, підклав йому гостро заструганого олівця.
– Підписувати. Можу перекласти.

–  Не треба, я розумію по-німецьки, - сказав Отава, проглядаючи записи, і посунув один за другим аркуші до гестапівця. Олівця не брав до рук зовсім.

–  Тут написано, що я залишився в Києві з завданням вести підривну роботу проти німців. Це неправда. Ніхто не давав мені жодного завдання. Лишився я цілком випадково. Мав евакуюватися, але… Просто мій дивний характер спричинився… Але завдання… підривна робота… Це смішно… Я не можу підписувати таке…