Чтение онлайн

Сивоок злякався, що пропустить, може, єдину нагоду, мерщій проштовхався наперед, став коло Міщила, сміливо глянув на князя, сказав рідною мовою:

–  Зробити треба так, князю, щоб увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом.

–  Мовиш по-нашому?
– ворухнув бровою Ярослав і переступив покаліченою ногою. Забув про поважність, хворість давалася взнаки.- Мовиш по-нашому? Хіба не гречин єси?

–  Русич. З Деревської землі.

–  Як же опинився між ромеїв?

–  Плутливі стежки в долі.

–  Митцтво знаєш?
– допитувався князь.

–  Мусію він кладе, - втрутився Міщило по-ромейськи, але князь, здавалося, не звернув уваги на те, що той зрозумів їхню мову. А може, князь знав про їхнє походження, а тільки вдавав, що не відає.

–  Все роблю, - сказав Сивоок, - і мусію кладу, і фрески малюю, і зиждительське діло знаю.

–  Пощо ж гречини видають тебе за свого?
– спитав Ярослав.

–  Вигідно їм. Торгують славою і своєю і чужою. Усе в свою калитку.

–  Бог єдин, - насупився князь, - і слава вся йде богові. Хто тебе навчив, од того й виступаєш.

–  Художників не навчають, - сміливо мовив Сивоок, - їх приборкують. Отак, як диких коней-тарпанів. Не вчиш же їх бігати: вміють від народження. А чим більше приборкаєш, тим гіршим, повільнішим стане їхній біг. Краса в ньому вмре, розкованість зникне разом з дикою сваволею. Отак і художник.

–  Так хто ж ти: кінь чи чоловік?
– посміхнувся князь.

–  На нього часто таке находить, - вміло втрутився Міщило, -мабуть, від придуркуватої дівки, яку з собою возить повсюди. Привіз і до Києва, князю.

Князь глянув на Сивоока якось непевно - чи то осудливо, чи то зневажливо, той і не злякався ні Міщилового викриття, ні князевого погляду, але наповзло на нього тяжке й непоборне, здавалося, що світ розламується, мов крихкий горщик, розруйновуються, розпадаються всі храми, монастирі, доми, що він їх ставив і прикрашав, і тільки він стоїть посередині цілий, не-ушкоджений, але весь у паланні дикого вогню і не може здобутися ні на порух, ні на слово.

–  Мала церква, князю!
– тільки й зміг вигукнути, лякаючись, що кинеться на Міщила й стане його душити або брязне ним об землю, топтатиме ногами. Був сам не свій. Ніхто не помічав Сивоокового стану. Князь спокійно переступив з ноги на ногу, знов поглянув на пергамен.

–  Мала?
– перепитав.
– Чому ж мала?

–  Бо мала!
– знов гукнув Сивоок.

Міщило засміявся, його тішила здитиненість Сивоокова.

–  Митрополит Феопемпт прибув разом із нами, - нагадав він князеві, - ним утверджена церква також. Дивися, князю, тут довжина, тут ширина, як і церква Богородиці, поставлена твоїм отцем князем Володимиром. Три нави, над кожною - баня, бічні нави менші, бані над ними нижчі, камінь можна класти всякий, бо для божого храму важить не зоколишній вигляд, а серединний украс.

–  Що скажеш?
– звернувся князь до Сивоока.

–  Мала церква, - повторив той.

–  Що ж не казав про це своєму зверхникові там, у Константинополі?

–  Збагнув це лиш тепер. Коли побачив Київ. Побачив і не впізнав. А що буде далі, коли обведеш новими валами, кня\ю?

Ярославові сподобалися останні Сивоокові слерва, однак висновок із них зробив трохи несподіваний.

–  Зроблю Київ суперником Константинополя.
– сказав він, повертаючись до свого столу.- А для цього все зробимо, як у ромейськім стольнім городі: церкву Софії, Золоті ворота, монастирі, храми, грища, палати…

Сивоок мовчки відступив. Згасав у ньому той спалах, що кинув його наперед до князя, незвичність Ярославова теж мовби відразу потьмарилася, як тільки вимовив він слова про Константинополь. Знов те саме! Знов повторення й наслідування. Ніхто не думає про те, що найвища цінність - бути самим собою. Ні, треба позичати. Позичили бога в ромеїв, тепер позичають усе й до бога, навіть здібностей наче своїх немає - треба просити їх у ромейського імператора, і талант лиш тоді талант, коли привезуть його з чужини. Чому так? Колись на цій землі жили справжні митці, які в тяжкій творчій напрузі з нічого видобували барви й кшталти і прикрашали життя отак хоч би, як прикрашено оці княжі сіни, а тепер з'явилися тільки розповсюдники чужого вміння, такі, як Міщило, - а вони, виходить, і милі князям? І цей, з розумними очима, з стриманим, людяним голосом, позбавленим жирної пиховитості, як у всіх можних, він теж не може відійти від усталеності, йому теж хочеться запозичити вже готове. Константинополь! Справді, великий і славний город, зібрано там безліч чудес. Але чому Київ має бути схожим на нього? Хай живе неоднаковість, слава відмінностям!

Але все це лиш промайнуло в голові в Сивоока, висловити до ладу цих думок він не міг, тому попхався на своє місце позаду інших, понуро височів там, лихий не так на Міщила чи князя, як на себе самого. Раптом стрельнуло йому в голову: вже коли як у Константинополі, то чому ж Агапіт прислав малюнок такої церкви?

–  В Константинополі будуємо лиш п'ятинавові церкви, - сказав, не звертаючись, власне, ні до кого, - а тринавові нині - лиш у віддалених провінціях. Може, цього й хотів ти, княже?

Це вже були тонкощі, яких Ярослав знати не міг, але Міщило злякавсящо князь стане допитуватися і справді запрагне собі теж складної п'ятинавової споруди, яку Агапіт не міг довірити ставити нікому, вважаючи, що тільки він один у всьому світі здатен на таке. Міщилові йшлося вже не так про самого себе, як про свого константинопольського зверхника, навчителя й хазяїна, він розумів, що,матиме тут незалежність, лиш допоки прикриватиметься значенням і вищістю Агапітовими; Сивоок, ясна річ, був чоловік небезпечний у своїй норовистості й у своєму вмінні, яким перевершував усіх, але дурощів у ньому теж було повно, тож Міщило поблажливо посміхнувся, поближче пішов до князя і півголосом, так наче більше нікого там, окрім них двох, не було, почав, цього разу вже пересипаючи ромейську мову словами руськими:

–  Всі найголовніші церкви в Константинополі, князю, збудовані так само на три нави, як і наша буде. І церква премудрості божої свята Софія має три нави, і церква божественного миру святої Ірини, і церква Воскресіння господнього свята Анастасія. Коли ж божественний Юстініан ставив святу Софію, то всі великі городи й землі - Афіни, Делос, Кизик, Єгипет - славні своїми будівлями, віддали все своє найцінніше: мармур, золото, срібло, слонову кістку, колони й різьблення. На острові Родос для мурування головної бані було виліплено легку цеглу і на кожній цеглині був напис: «Бог заснував її, бог їй і поможе». Через кожні дванадцять рядів у камінь клали священні реліквії, в той час як священики читали молитви. Головна баня тримається на чотирьох великих стовпах камінних, має в собі сорок вікон, і коли глянути знизу зсередини, то здається, ніби нависає над чоловіком небо. Під банею почеплено голуба, що зображає святого духа, а в тілі голуба зберігаються святі дари. Стіни зсередини всі викладені дорогим мармуром усіляких барв і відтінків, карнизи вкриті золотом, баня зсередини теж уся вкрита золотою мусією, на якій зображено святих. У святій Софії сто вісім колон, вісім з яких взято з храму Діани в Ефесі, вівтар відділено від церкви срібною перепоною з дванадцятьма колонами, престол із щирого золота, з встановленими в нього коштовними каменями, вночі в церкві засвічуються шість тисяч золотих лампад…