Шрифт:
Козаче село Глибове при самому Дніпрі, та облягли його височенні гори. Їхатимеш, то шлях тобі звивається бором, густим таким, що й не проглянеш: тільки над тобою світ Божий, округи імла пахуча; здалека щось гучить-гучить; коли от опахнув свіженький вітерець - і засиніє старий Дніпро поміж зелених комишів та червоного верболозу, і повстають круті сиві гори. Тут і село якраз. Біліють хати, цвітуть городи. От мурована церква з високою дзвіницею, давня вже; мур аж зазеленів; мощений цвинтар проріс травою.
Саме за церквою стояла собі колись хата славна, і садок, і город при їй був добрий! Жив у тій хаті Охрім Поліщук із жінкою. Вона була здалека взята, і така-то вже хороша, чорноброва, а горда та пишна - Мати Божа! Іде, було, собі - як мальована: очі у землю спущені й не дивиться.
Перво вони дуже багаті були. Що є найкраще намисто, або очіпок, або що, то вже Ївга собі почепить. Мали всякого добра, що й не злічити. Та недовго розкошували. Охрім був чоловік такий добрячий; аби кого побачив у біді, зараз вирятує, хоч там як утратиться. Розпозичав гроші то тому, то іншому, ще до того й погуляти любив, та й не схаменувся, як подвір’я спустіло і ковані скрині спорожніли.
Зажурилась тяжко Ївга, аж краса її зов’яла, зстарілась, Ходить похмура, і дитинка її не втішає. Що вже яка була в її дівчинка хороша! «Вродилась, - каже, - моя дитино, на горе та на лихо! Вік бідою збавиш, дочко; біду і в домовину з собою положиш». Усе, було, сумує та сумує, а дитиночка дивиться матусі в вічі любенько й веселенько та в долонечки плеще - не розуміє.
Час не спиняється. Чимало літ минуло. Ївга хоч і привикла трохи, та вже не та стала, що перше була! А дівчина виходилась у неї хороша, як маківочка повненька, свіжа, як ягода лугова, а весела, мов та пташка співоча; а що вже правдива та щира душа! Зроду-віку не чули, щоб кого обмовила чи осудила; така вже люб’яча істота була! Щоб там посвариться з ким, як другі, то ні в світочку! Чи на вечорницях, чи в танку, чи дома - до всіх привітна й веселенька, як ясочка.
Сватає Наталю Михайло Бруй, парубок добрий і роду хорошого, а що вже кохав її щиро, то всі те бачили. Люди, було, любують на них, як зійдуться де на весіллі або в танку докупи. Обоє молоденькі і хороші, як повні квіти. «От коли б Господь звів до пари!» - було, кажуть.
Отож послав Михайло сватів; дівчата вже в дружки прибираються та міркують, яке-то весілля в Наталі буде; аж тут свати із своїм хлібом повернулись: не оддають Наталі! Батько й рад би, та мати й слухати не хоче, що не багатий. Зажурився Михайло, плаче Наталя, та нічого робити! Попрощались молодята, пішов Михайло чумакувати. Така, бач, думка була: «Запрацюю щось, підможуся та візьму-таки Наталю».
Поки ж він ходив по дорогах та чумакував, навернувсь інший, багач великий, Данило Гурч. Він таки з козаків був, та жив собі паном, мав свій хутір, і степи, й поле, тільки що ходив у свиті, в сивій шапці - не хотів у інше вбиратись. Якось йому крамарі, що наїздили до його дещо купувати, то й кажуть:
– Братіку Данило! всім би ти чоловік, та коли б ти оту свитину закинув та ходив по-нашому - у каптані.
– А щоб ви того не діждали, вражі сини!
– гукнув на них.
– Коли маєте мою одежину ганити, геть з мого двора!
То всилу, бідолахи, втекли од нього.
Такий був яросливий, що Боже борони! Як розлютується, аж йому огневі іскри з очей скачуть, і побіліє, як крейда. А був хороший із себе дуже: високе чоло гетьманське, брови так і говорять, очі карі, ясні, як зорі, і всміхнеться, було, так ласкаво, да разом і гордо і смутно, що аж за серце вколупне...
Він оставсь ізмалку сиротою: мати молодою вмерла, а батька вбито на війні. Розказували старі люди, що була ще в його сестра, хороша дівчина, та злюбилась із ляхом, брат того й не знав, тільки знала стара бабуся, що в їх жила і випестила обох. Як стара не вговоряла Катрю - не послухала дівчина, та як брата не було дома, і помандрувала з ляхом у Польщу.
Приїжджає [Данило] до господи та й питає стару:
– А де сестра? чому мене не стрічає?
А він сестру так жалував, як свою рідну дитину; тільки й на думці в його, що Катря, чим би то втішити сестрицю, як звеселити.
Питає він, а стара заплакала та й каже:
– Ніхто вже не стрічатиме тебе, мій соколе ясний, окром мене, старої!
– А що таке? Яка напасть? Де сестра?
Стара й оповістила йому, як злюбилась Катря з ляшком, як не слухала ні вмови її, ні просьби, ні грозьби.
– Вчора, - каже стара, - увечері приїхав їздець, вона вийшла, а я за нею побігла. Звісно, молоде - хутче добігла, ніж я. Схопив він її на руки та й помчав. Тільки й бачила!
– Чи не той се лях, що в Максимчиному хуторі проживав?
– Той самий, голубчику! Все, було, куди не підемо, він на очі навертається.
Нічого більш не сказав Данило. Білий, як та хустка, спустив очі до землі та й думає. А далі:
– Прощавай, стара!
– Куди ж ти, мій орле? Покидаєш мене у тузі та в печалі! Чи хутко ж тебе дожидати?
– Хутко буду.
Впав на коня та й полинув, і не було його місяців зо два. Стара виглядає та плаче: «Викохала, випестила, та й обоє покинули!» Коли так, одного вечора, затупотіло в дворі; вибігла стара, а Данило коня прив’язує.
– Ой сину мій! Квіте мій! Де ж се ти й досі був? Чи не чув про сестру? Де вона, моя пташечка? Яку-то їй долю Господь дав?
А він мовчить, ні пари з уст.
Увела його в хату, та аж злякалась: такий він став!
– Данилочку мій! Та який же ти страшний! Нездужав, мабуть? Чи тебе дорога стомила?
– Утомивсь, - каже, - хочу одпочити...
Та хмурий, невеселий такий.
Потупала стара коло його - все мовчить, та й одійшла.
Живуть вони вдвозі. Данило й не згадує про сестру, наче зроду її й не було, а стара дуже скучає та й каже одного разу, важко зітхнувши:
– Де тепереньки Катря моя мила? Хоч би ще мені побачити мою любку! Як то вона на чужині проживає?
Данило наче й не чує.
– Данилочку! Чи ти одцуравсь сестри, чи тобі не жалко, що ти й не згадаєш про бідну дівчину? а я заговорю, то ти з хати йдеш. Скільки вже благала тебе поїхати пошукати, де вона. Може, той ляшок її покинув; може, нещаслива де тиняється та боїться вернутись. Чи ти ж своє рідне покинеш у наругу людям?