Буденщина
Шрифт:
Дівчина злякано зойкнула і у неї тепер і на голові заворушилося волосся. Але ж руки?! .. З ними Зоя ні чого подіяти не могла! (Усе таки мабуть був правий Дарвін запевнявши, що всі ми люди - "чєловєкі" або хоча би слаба наша частка виникли все ж від мавп. Я це до того, що у деяких племенах південних незайманих лісних нетрях до сіх пор практикується психологічно елементарний спосіб ловлі цих так і не досягнувших людського рівня розвитку тварин. У видовбаний невеликий отвір величезного гарбуза засипають жменею зерна кукурудзи. Мавпа запускає туди свою лапу, хапає кукурудзу і все - вона "в пастці. Так як розжати кулачок і тим самим визволитися від полону у неї бракує розуму.)
І Зої певна річ і розум був і воля "залізна" бу ла у наявності та і панічний страх їх добре підшморгував, але ж руки розжати їй було слабо.
Тільки хвилин через п'ять на якусь мить змогла сестра хазяйка стати господарем становища і з величезним зусиллям відірвати зрештою - решт свою праву руку.
Але це тільки ускладнило ситуацію, так як остаточно сказившись, Зоїна ж кінцівка стала раптом вже зі своєї ж господині поквапливо зривати все убрання. Благо (звичайно ж для руки) його було: раз, два і все.
Зоя звила від страху і пристрасті і як у крижану воду кинулася на ... вже гарячу плоть.
Оргазми? .. , азми, - ... азми, - ... азми!!!
Зоя утратила їм рахунок і оніміла, і оглохла від величезного жіночого щастя.
Зникли і простір, і час, і, як сказав класик, годинник зупинився опівночі.
І коли Зоя у черговий раз здіймалася на вершину насолоди, тіло хлопця раптом усе здригнулося, а потім замерло знову на якусь мить і ураз запрацювало у заданому пристрастю ритмі. А губи розтулилися і пролунав тихий шепіт:
– Де я?! І що зі мною?!!
Зоя ж і на мить не зупиняючись і не перестаючи розхитуватися з великим силкуванням відірвала "прикіпівший" до піднебіння язик і хрипло видихнула:
– Ми в раю!! В раю ми!!!
– і затулила палким поцілунком і рота ожившого небіжчика.
"Псих" був тихий і затихнув. І подальше більше не про що і не запитував. Але все ж десь через чверть години, дбайливо і обачно, та не порушивши ритму перемістив блаженно утомлену вершницю під себе ...
Глава 2
"Вигнання із раю"
На наступне денне, а потім і нічне чергування, Зоя Данич чогось не з'явилася.
А потім мов би удар грому серед ясного неба, пронеслася ураганом незвичайна звістка: Зоя за один день не тільки покинула роботу в санаторії, але і виїхала з міста в невідомому напрямку.
Нестор Богданович і його команда, які змушенні бу ли з пару тижнів "грати" в послабленому складі, були просто шоковані. (Не з ким не попрощатися- це вже куди не йшло, але не поставити "сиротіючому" колективу "відвальну" - це верх всякого нахабства і явна ознака невихованості.)
Але життя є життя: люди приходять і покидають робот) , а "принципи" і традиції у колективі залишаються. Так що святе місце пусте не буває.
Нова сестра - хазяйка Маша виявилася дівчина наша і всі її скоро полюбили. "Полюбили - полюбили" та і забули. Але "компанійська" Машенька не розгубилася, а зненацька для всіх відповіла раптом взаємністю молодим дебільним санітарам Борі і Віті. Та і не одному із них чи то, на худий кінець, (правда при дармових і необмежених харчах таким він навряд чи може бути) домовившись з ними про очередність, а двом ... одночасно.
Так виник їх троїстий союз.
"Родині" пари: Нестор Богданович з Катею та дядя. Вася з Алевтиною Миколаївною цьому тільки зраділи. Тепер можна усамітнюватися без остраху, що у віконце чи щілину пристроїлися підглядати "допитливі" санітари. (І від захоплення мнуть ширінки від такої "вітринки" .)
Про причини спонукавши Зою Данич покинути хоч і "хлібне", але по нинішній добі саме рядове робоче місце (тепер кожен громадянин співдружності мав персональний робочий сертифікат, а з ним, та ще, як що ти вже попрацював і значить збільшив номінальну його вартість, найти і більш престижну, і більш оплачувану роботу було вже не проблема) ніхто нічого не знав і навіть не здогадувався.
А тим більше про невдалу спробу суїциду після нічного заняття коханням у мертвецькій.
Тільки те, що колишній "псих" і колишній "небіжчик" Володя Манін, після занадто бурхливої ночі вийшов з коми і повернувся до життя та ще і цілком нормальною здоровою людиною, удержало Зою від повторного намагання покінчити життя самогубством.
Але відчувши, що вона у хмільній уседозволеності все ж переступила якусь-то моральну межу, Зоя одним розчерком пера у трудовій книжці покінчила з минулим і без жалю розсталася навіть зі своїм вже обжитим і затишним будинком та добре доглянутим садом, вирішивши почати нове життя з чистого аркуша.
Через усе Зоєчка знайшла у собі сили переступити, все вона змогла кинути, але ось відмовити собі в останнім бажанні ще раз погледіти в очі Володимиру Маніну та сказати йому останнє "пробач", було поки що вище від тільки лиш запліднілих мораллю норм поведінки.
І перш ніж усістися у свій шикарний спортивний автомобіль (подарунок одного разомлівшого від пестощів коханця) і умчатися в щасливе безхмарне завтра, Зоя Данич, скориставшись перезміночною неразберихою і тим, що про те, що вона у психоневрологічному санаторії вже не працює знало поки що лише обмежене коло людей, проникла потайки туди і зайшла в палату до Володі. (Тепер у нашій країні не задекларовано: галасливо розрекламовано, а тихо, як мовиться, у робочому порядку всім співгромадянам і навіть психічно хворим було вже забезпечено одноосібне місце проживання.)
При денному світлі Володимир Манін, хоч і був повністю одягнутий ( вбрання у "психів" тепер теж було порою і краще, чім у здорових особисто заробляючих собі на "хліб" і життя вільного переміщающихся по країні співвітчизників), безперечно виглядів красенем - чоловіком.
Але ось розмови двох усього день назад "нерозлучних" нічних друзів ( прямо таки не розлий водою) не вийшло.
Чудодійні ліки, від яких Володимир спочатку впав у кому (ії - то вже трішки напідпитку медики і констатували, як клінічну смерть), а потім "відкачаний" Зоєю, возвернувся повністю одужавшим до нормального життя, мало одним 13 чисельних поки що побічних дій: тимчасовий наркотичний синдром. Тобто деякий час після прийому ліків хворий, як що він звичайно зразу ж не "врізав дуба", сприймав реальність злегка розмитою як у ві сні.