Чтение онлайн

— Я обов’язково піду. А до якого класу ліцею ти ходиш, доню? — поцікавилася мати.

— До першого, — Буба була вражена таким невіглаством батьків щодо цілком очевидних речей.

— Ой, — схаменулася мати, — це ми знаємо. А буква яка?

— До першого «А». Я ж вам казала…

— Літери можуть переплутатися, — дідусь несподівано став на захист власної доньки. — Адже твоя матуся перебуває у віці, коли деякі факти забуваються.

— Але, батьку! — мати аж нетямилася від обурення. — Я не забула! А коли йдеться про мій вік…

— То вас, тату, заздрість гризе, бо ви вже забули, як воно бути молодим! — батько надав матері невідкладну словесну допомогу, за що й отримав сповнену пристрасті усмішку.

— Щось давно Маньчаків не було, — весело мовила мати. Вона завжди була радісна, коли відчувала себе коханою. Її слова урвав довгий сигнал домофона.

— А от і вони, — скривився батько, відчиняючи двері.

— Ви так пізно снідаєте? — здивувався Маньчак, знімаючи свого турецького кожушка.

— Млинчики їсте? — зраділа його дружина.

Її біла кроляча шубка впала дідусеві на коліна. Маньчакова теж впала б на них, якби дідусь її не підтримав.

— Щиро кажучи, ми не голодні, — нагадав Маньчак дружині.

Завдяки його втручанню пані Віолетта поглинула тільки три млинчики. Біля останнього заходився її чоловік.

— Ми хочемо витягнути вас на ковзанку, — шамкотів він з повним ротом, уважно спостерігаючи, яке враження справила його пропозиція.

— То ви прийшли по Бубу? — запитала мати цілком серйозно.

— Ні-і-і. Ковзанка це не бридж. Це розвага для дорослих. Зараз така мода, піти на ковзанку, сісти за столик, випити замороженого чаю…

— А гарячого не дають? — дідусь цікавився всім, що стосувалося питва.

— Ну, і дивитися, — закінчила Маньчакова.

— На що? — не міг уторопати батько.

— На тих, що катаються на ковзанах, — терпляче пояснював Маньчак. — Треба тільки якось цікаво одягнутися.

— Із цим, дорогенька, у тебе ніколи не буває проблем, — злостиво прошепотіла мати в бік гості.

Лише зараз усі помітили, що Маньчакову щільно вкриває шкура пантери, кокетливо протерта в кількох стратегічних місцях.

— Та дайте спокій, батьку, із цим розгляданням, бо аж соромно, — рознервувалася мати.

— А це що? — дідусь не міг відірвати погляду від галузки, котра стирчала з викоту пані Віолетти.

— Мотив, — гордо відказала та. — Лісу, — додала вона, зрозумівши, що її пояснення не доходить до дідуся. — Це, пане Генрику, така екоброшка.

— Еко… що? — пан Генрик продовжував тупо дивитися на гілку.

— Прикраса. Асоціація із традиціями лісу, гаю… Йдеться, любий пане, про певну природну відвертість та мужність… — Маньчакова ще не впоралася з останнім млинчиком і говорила невиразно.

— Ви і є мужня. І сильна, — додав дідусь, захоплений прикрасою Маньчакової. — Тягати таку гілляку на грудях…

— Тату! — благально вигукнула мати. — Невже тобі конче треба при Бубі виявляти свої еротичні фантазії?

— Перепрошую, — дідусь негайно посерйознішав. — 3 усією повагою до пані Віолетти, але вона не викликає й ніколи не викликала в мене еротичних фантазій.

— А це вже негарно, — утрутився мовчазний досі Мань чак. — Я гадав, пане Генрику, що ви лише в бриджа кепсько граєте, але у вас і з етикетом серйозні проблеми.

— Так чи сяк, а на ковзанку ми не підемо, — припинила мати цю суперечку. — Хіба що Буба…

— Буба не поміститься. Особливо, як заткне собі за викот нашу пальму, — пожартував дідусь. — Щоб на ту ковзанку їхати, треба мати «ЗІЛ»-а, а не малолітражку!

— А вас ніхто не питався! — урвала мати. — Може, вип’єте з нами кави? Я могла б її поставити в холодильник.

— Власне кажучи… — Маньчакова роззирнулася кухнею. — Але Бартошова приготувала вам обід, цей чудовий м’ясний рулет з яблуками, — палець пані Віолетти пірнув у соус для печені. — А ми навіть не уявляємо, що будемо їсти сьогодні.

— Я не проти м’ясного рулета, — швидко попередив Маньчак.

— То пообідайте в нас, — розчаровано прошепотів батько, який уявив кілограм рулета в роті у Маньчакової й дійшов висновку, що він таки герой. Людина, здатна на жертву заради ввічливості й гарних манер.

Буба мовчала. Вона й досі недовірливо дивилася на солідний бюст пані Віолетти, на якому зараз, коли та щомиті вибухала сміхом, трусилася галузка. Нічого більш екологічного, хіба що крім фігового листка, людство не могло вигадати. А Маньчакова — тим більше, зробила висновок Буба.

Мати повернулася з батьківських зборів знервована, бліда й сердита.

— Бубо! — холодно кинула вона в бік доньчиної кімнати. Напружено сіла в кухні на стільці.

— Ти про англійську? — Буба вирішила послабити удар. — Я ж вам казала, що в мене проблеми. Але ж не такі серйозні? — вона перелякано дивилася на маму. Не пригадувала, щоб та виглядала такою обуреною. Хіба що, коли сварилася з батьком…

— Бубо, виставу закінчено, — мамин голос драматично переходив у плач. — Я вже давно підозрювала щось жахливе. Ти так швидко з того ліцею поверталася або так пізно йшла на уроки… Я відчувала, що ти щось приховуєш…

— Але ж ти ніколи не знаєш, о котрій я виходжу чи повертаюся. Тебе ніколи немає, або ти спиш…

— Я працюю ночами, — перебила її мати, — тому можу собі дозволити. Як ти могла мене не попередити, наразити на таку ганьбу, завдати такого сорому?! — 3 маминих очей ринули потоки сліз.

— Але що сталося? — Бубі вривався терпець.

— Мовчи! — закричала мати. — Тобто — розповідай! — зажадала вона. — Поясни, будь ласка, чому ти так підло нас ошукала. Ти ж не ходиш до жодного ліцею! Ти брехуха! Донька відомої письменниці з незавершеною середньою освітою! — мати витирала накрохмаленою скатертиною то очі, то носа. — Я перевірила журнали в усіх класах. Навіть у четвертих! Ніде про наше прізвище навіть не чули!