Чтение онлайн

Хлопчики стояли нерухомо.

Потім старуха повернулася, зробила кілька кроків, повільних, прямих, ніби йшла вона, не згинаючи колін, і зникла за дверима.

— Бачив? — прошепотів Мишко.

— Прямо в серці похололо, — важко віддихуючись, відповів Коровін.

Коли Мишко і Коровін повернулись у табір, всі вже зібралися. В лісі нікого не знайшли.

Засмучені невдачею, занепокоєні долею зниклих товаришів, стомлені і невеселі, сіли цього разу діти вечеряти. А тут ще Кит повідомив, що продуктів лишилося мало, ледве вистачить на завтрашній день.

— Не міряй на власний апетит, — зауважив Генка.

— Можете самі перевірити, — образився Кит. — Масла майже зовсім немає. Сухарів теж. Крупи…

— Не хвилюйся! — сказав Мишко. — Завтра Генка і Бечка поїдуть у Москву і привезуть продукти.

Тепер образився Генка:

— Все Генка й Генка! Думаєш, приємно таскатися в таку от спеку з мішками? Та ще й випрошувати у батьків продукти! Одних дома нема, інші не приготували. Канючиш, канючиш…

— Нічого не вдієш, — сказав Мишко. — Не годуватиме ж нас держава. Адже наша країна ще тільки відбудовується. А батькам теж важко. В московських сім'ях розміщено десять тисяч дітей з Поволжя. Крім того, кожен москвич відраховує одноденний заробіток на користь голодуючих. Розуміти треба! — Він багатозначно підняв угору ложку. — А посилаю тебе тому, що в тебе є в цьому досвід.

Запихаючи в рот кашу, Генка самовдоволено посміхнувся:

— Та вже будь певний! Звик я з ними розмовляти: «Ваш Юрочка поправляється. Апетит вовчий. Вчора відгриз хвіст у хазяйської вівці». От мені й дають… Ет, хай йому дідько, коли б то знайти нам багатих шефів, от би підгодували! Яку-небудь кондитерську фабрику.

— Краще б уже ковбасну, — зітхнув Кит і, уявивши, як шкварчить на сковороді жарена ковбаса, зажмурився від задоволення.

Діти повечеряли, але все ще сиділи біля вогнища. Чергові мили посуд. Кит, ворушачи губами, перелічував кульки з борошном і шматки хліба, Його товсте обличчя було заклопотане, як завжди, коли очі бачили, а руки обмацували щось їстівне. Генка і Бечка готували мішки і торби для збирання продуктів. Вірніше, готував їх Бечка. Генка ж давав йому керівні вказівки, а сам в цей час оглядав свій славнозвісний портфель. Хоч і пошарпаний, портфель цей був справжній, шкіряний, з безліччю кишеньок і відділень і блискучими нікельованими замками, Генка дуже пишався ним. Від'їжджаючи до Москви за продуктами, він завжди брав його з собою. Генці здавалося, що портфель справляє велике враження на батьків. Щоб підсилити це враження, Генка, розмовляючи, клав портфель на стіл і з поважним виглядом клацав замками,

«Діє безвідмовно, — говорив Генка про свій портфель. — Коли б не портфель, увесь загін давно б уже помер з голоду».

А в той час як Генка вправлявся із своїм портфелем, Генчин супутник мав таскати мішок з продуктами.

— От що, Генко, — сказав Мишко, — батькам Ігоря і Севи нічого не кажи, а постарайся дипломатично вияснити, чи не приїжджали Ігор і Сева в Москву.

— Все виясню, не турбуйся.

— Тільки обережно, а то розхвилюєш батьків.

— Сказав: не турбуйся! Матусі і не здогадаються. Я спитаю так, ніби між іншим.

— Як ти спитаєш?

— Я навіть не спитаю, а так собі байдуже скажу: ваш Ігор збирається приїхати до вас…

— А навіщо?

— Помитись у лазні.

— Хто ж тобі повірить?

— Ага! Тоді я скажу так: він має приїхати в Москву по книжки.

— Це нічого.

— Ну от, — продовжував Генка, — а якщо він у Москві, то матуся скаже: «Та він уже дома». А я скажу: «Справді? Дивно! Виходить, він мене випередив». Потім спитаю: «А де ж він?» Вона скаже: «Грається на задньому подвір'ї». Тоді я чемно розпрощаюсь, вийду на заднє подвір'я і вліплю цьому Ігореві такого ляпаса, що він підскочить аж до четвертого поверху.

— Битися, може, й не треба, — зауважив Славик.

— Битися, звичайно, не треба, — згодився Мишко, — але провчити їх доведеться. Я сам би поїхав, але… — він з презирством подивився на Славика. — Ні на кого табір лишити. Нехай уже їдуть Генка та Бечка.

Бечка раптом заявив:

— Я, звичайно, поїду, але попереджаю: якщо Генка примусить мене таскати мішок, а сам своїм портфелем розмахуватиме, то я все кипу й поїду! От! Відверто попереджаю!

— Коли я примушував тебе одного таскати? — обурено заперечив Генка.

— Завжди примушуєш, — закричали всі, хто їздив з Генкою по продукти.

— Спокійно! — сказав Мишко. — Носитимете порівну. Тільки не проспіть поїзда. А ми завтра вирушимо в село. Пора вже клуб закінчити.

Деякий час усі сиділи мовчки, стомлені турботами і хвилюваннями сьогоднішнього дня.

Вогнище палало яскравим полум'ям. Сухе гілля тріскотіло на вогні. Іскри здіймались у повітря і зникали в нічній темряві.

— Тихше! — раптом прошепотіла Зіна.

Усі замовкли і повернулися в напрямі лісу. Хруснула гілка… Зашелестіло листя на деревах, ніби тихий вітерець пробіг по ньому… Почулося чиєсь зітхання…

Мишко подав знак рукою залишатися всім на місці, а сам підвівся і завмер, вдивляючись у темний ліс, прислухаючись до дивних звуків…

Невже Ігор і Сева нарешті повернулися?

Але то були не Сева і не Ігор.

До вогнища підійшов Васько Жердяй, високий хлопчина в білій сорочці і вузьких полотняних штанях, які ледве-ледве закривали його гострі, худі коліна. Прозвали його Жердяєм, тому що був він на свої роки дуже високий, тонкий і худий. Жив він з матір'ю і старшим братом Миколою на самому краю села в напіврозваленій хатинці. Батько його загинув під час німецької війни.

Жердяй більше за інших селянських дітей приятелював з комсомольцями. І вони любили його. Він був добрий, послужливий. Щоправда, вірив у чортів та інші дурниці, але зате добре знав ліс, річку і дуже цікаво розповідав про всякі пригоди і небилиці. Старший брат Жердяя, Микола, був теслею і допомагав комсомольцям обладнувати клуб.