Чтение онлайн

– Так жахливо бути вічним підлітком, – кажу Давиду. – Мало того, що прищі на лобі, так ще й гівно під черепом.

Давид не розуміє, що зараз я говорю про суїцидальні потяги, саможаління і всіляку там іншу темно-вологу мерзоту. Думає, що я так тупо натякаю на чистку шкіри.

– Добре-добре, я сходжу в салон. Мене самого прищі задовбали.

Я просто посміхаюся. Ніч їде нам назустріч.

– Креветки живуть на стінах старих будинків… – кажу я і прокидаюся. Скільки я спала?

– Ми вже приїхали, – потягується на сидінні Давидів подруг. – Спимо на пляжі чи шо?

– Ми «чи шо», а ти на пляжі, – відрубує Давид.

Але не так сталося, як мастурбувалося. Перепробувавши кілька центральних приватних готелів, ми вирішили, що якось немудро платити 300 доларів за рештку ночі в люксі з кінг-сайз ліжком на трьох (подруг відлипати не збирався), а ліпше за ці гроші нажертися стейків з кров'ю.

Нічний паб виявився неочікувано щедрим на м'ясо у порціях, тож уже після перших стейків о третій ранку ми почувалися як вовк із мультика про Сірка.

Романтичні казочки мають приємну звичку в найнеобхід-ніший момент підіймати свій кринолін, демонструючи під ним несподіваний набір дуже практичних сюпризів. Саме так, дивним чином, за кілька кроків від нас, просто в центрі міста намалювався готель – старезний, либонь ще дореволюційний, і з якимись геть хостельними цінами, Я дуже це люблю: страшний вищерблений паркет, височенні стелі, ліпнина в холі, справжній мармур стін, поцяцькований шматками пластику «під мармур», бозна з яких часів дожилі килимки, свідчення винахідливості совкового кітчу – фальшиво-кришталева люстра, аркові перекриття, широкі й високі вікна з атлантами й каріатидами за ними, і тьотьки-коридорні. Алюмінієві відра, запах хлорки та грибка. Пиздата соцреалістична мозаїка і такі ж вазон-ки. Жир.

– Ну, просто королівський номер! – каже хтось із нас про цей «люкс із гарячою (!) і холодною (!!!) водою», з вікнами на старий Пасаж з усіма його барельєфами і – що найголовніше – двома окремими кімнатами. Це значить, що ми з Давидом спимо разом. Ну, хіба б він захотів спати з подругом.

Це завжди дивно – вперше з кимось спати. Це значно цікавіще і хвилює несказанно більше за секс сам по собі. Бо секс може статися будь-де: у ліфті, в машині, в туалеті, на даху. А тут – ЛІЖКО. Тут СПЛЯТЬ. А для мене це, знаєте, куди святіше за Римського Папу Івана XXIII чи пісень про червону калину.

Ми відразу ж створюємо безпорядок довкола ліжка – зазвичай я так помічаю свою територію. А Давид просто довірив мені порпатися в його речах. Дієвий рецепт: кілька десятків секунд, кілька художніх жестів кидання трусів і футболок – і гніздо готове! Заходьте, любі домочадці, несіть яйця на радість людям. Ой.

Шось я заганяюсь.

– Тобі помити голову? – питаю я в Давида. Це ще один сакральний для мене процес.

Так, помити. За це він нагріє мені ліжко. За це я не вдягатиму на себе нічого, крім білосніжного рушника. За це він теж погодиться зняти з себе все, щоби:

– Не заважати тілу дихати. Воно і так втомилося від довгої їзди.

– Не такої вже й довгої. Дві години п'ятдесят хвилин.

– І п'ятсот кілометрів. Ну так, дуже й дуже непогано, чемпіоне.

Ти підсуваєшся ближче і проводиш рукою по його гарячому голому тілу. Чомусь перше, що спадає на думку – «палюча чистота і неприступність». Оксамитова шкіра. Чудовий тонус. Най-сексуальніший живіт планети. Ідеально чистий, без жодного волоска низ живота з рельєфними венками. І…

– Ого! – ледь не скрикує Тріша, натрапивши долонею на його «дівайз». Якщо якісь баби і носяться з культом великого члена, то Трішу це якось не особливо переймало. Але тут…

– Тут у тебе просто об'єкт зацікавлення для антрополога.

Давид, здається, здивувався.

– По-моєму, все як у всіх?

– Н-да, хлопчику мій. Гуманізму тобі не позичати.

Тим часом Тріша гарячково думала про те, що секс із такою радістю зараз буде рівносильним добровільному походу на вірну смерть, тож плавно й хитро перевела стрілки на оральні взаємини. Всі задоволені – діти сміються, жінки аплодують. Одна лише Тріша скрушно зітхає про те, що глотка її, виявляється, не така вже й глибока.

– Але нічо'. Ми над цим попрацюємо.

Авжеж. Наступного ж ранку. Годині о сьомій. Десь після двох годин сну. І тоді, коли сонні тіла подають перші імпульси ранкового воскресіння, ніхто особливо не думає ні про антропологію, ні про самогубство. Все усвідомлюєш уже в процесі. А він, варто сказати, хоч і був дещо некерованим і болючим – дорва-лися-таки дітки одне до одного – забирав дух у довгострокову позику.

– Ніколи… Нічого… Подібного…

А подруг тим часом усе це підслуховував і пильно запам'ятовував.

– Мудак, – з любов'ю прошепотіли Тріша з Давидом.

Йобанаврот. До запланованої зйомки часу лишилося вже зовсім мало. А у мене ніяк не закінчаться кастинги. Інколи я навіть питаю себе, чи взагалі я їх розпочинала, чи мені це все тупо сниться, чи просто я проводжу їх у якомусь спеціальному місці з назвою «Концентраційний Табір Повних Нездар». Ну нема, нема, окрім Давида, хлопчика на головну роль! І дівчинки потрібної теж не знайдеш ані в жодній шухляді, ні в жодному театрі-студії, сраці-мотиці чи на акторському відділенні денної форми навчання.

– Ууууу!!! – деколи вию собі на місяць я.

– Увг, – лаконічно відповідає мені сусідський собака.

«У» – клеять наліпку на заднє й переднє скло ті, що тільки-но почали їздити, а деякі тьолки збоку ще тулять попередження про особливу небезпеку – наліпочку з черевичком-шпилькою…

Мій ручний Психіатр нещодавно став свідком милої історійки за участі цього «У».

На світлофорі намагалася зрушити білявка у якійсь красивій спортивній машинці (Психіатр не шарить в марках і плутає кольори, так що сорі за брак деталей). Машинка в білявки була, як на лихо, з механічною коробкою передач… Ясно, що з нею в білявки «У» були певні складнощі. Ну не може жіночка рушити з місця і хоч ти гопака танцюй у неї на лобовому! А позаду ще й машина з міліціонерами. Милими такими, не особливо підйо-бистими. Білявка все ж таки, машинка ж дорога, знову ж таки. Ну вони й затівають щось таке:

– Девушка, нє нєрвнічяйтє… Так. Сцеплєніє да канца вижмітє…

І все це в гучномовець. Від чого білявка «У» ще більше, ясна річ, нервується і ще раз глохне.

– Так. Єщьо раз. Нє переживайте. Щас палуцца. Сцеплєніє єсть? Теперь на газ так па чуть-чуть…

Нє-а. Знову заглохла.

– Ну, на газ так пла-а-авнєнька… – волає з гучномовця. – О! Што – нет? Ну єщьо разок.

З тих усіх нервів бідолашна білявка замість першої передачі ввімкнула спереляку задню, і – о чудо – їй вдалося газонути! Прямісінько задом по писку міліцейської машини.