Чтение онлайн

Караван підходив до Саркелу, і фортеця вже знеслась в усій потузі своїй над срібною стрічкою Бузану, коли невідомо звідки з'явився загін кінних воїв. Обличчя в них були темні, широкі, з щілистими очима — обличчя печенігів. Але одяг цих воїв виглядав дивно для кочовиків: лускаті обладунки, круглі бляхи на поясі, пластинчасті сталеві шоломи й плащі з білої, струменистої тканини. Очолював загін неймовірно товстий воїн у позолоченому шоломі, з поясом, геть усіяним великими золотими бляхами. Мав він одне око і незвичний панцир із неймовірно грубої шпичастої сірої шкіри, а голос у нього був, як сурми Єрихонські.

То був Ерге-багатур [47] , славетний витязь саркельський, котрий підкорив Ітхелю дванадцять племен Вовчого Степу і розбив візантійського протоспафарія [48] Віталія у битві під Таматархою, що на Меотійському озері. Але найбільшу славу Ерге-багатур добув не у військових походах. Замолоду, коли мав ще обидва ока і гнучке, не заросле салом, тіло, убив, кажуть, у землях буртасів [49] Дракона і зробив з його шкіри нездоланний панцир. За таку звитягу зверхники хазарські призначили Ерге-багатура, Переможця Дракона, начальником саркельської залоги.

Переможець Дракона наблизився до каравану і викликав Йосифа. Потім наказав п'ятьом варягам, що йшли з караваном, вийти наперед, і як тільки вони вийшли, п'ять чорних печенізьких стріл вкоротили життя кнаґам з лейданґу Хокона. Вої Ерге-багатура почали знімати із вбитих зброю і обладунки, а Йосиф, повернувшись до каравану, пояснив, що в Києві новий каган Хельґ раптово зрадив Хазарії й убив купців іудейських. За два дні до прибуття каравану в Саркел, туди прискакав розвідник і розповів, що після жнив С'єрн Хельґ і варяги з Києва та Неагарду збираються в похід на Хазарію. Всі варяги-найманці після такої звістки були забиті; така сама доля спіткала й варягів Йосифа — Харальґа, Еріка Довгого, Еріка Кривого, Хрофта і Харбарда. Дивно, але я досі пам'ятаю їхні імена. Хрофт навчав мене варязької мови, а Ерік Довгий був охоронцем Обадії. Так вони загинули.

…Невільників та коней Йосиф залишив під охороною за зовнішнім ровом Саркелу, а я, з наближеними купця, вступив за мури великої фортеці. У південній частині Саркелу було багато цегляних будинків купців та зверхників; найбільшим серед них був будинок Йосифа, сина Нафанового — він мав два поверхи і три прибудови для слуг.

В одній із цих прибудов Йосиф з милості своєї дав мені комірчину із земляною підлогою та пічкою, складеною з великих цеглин. На підлогу слуги поклали подвійну повстину, а вдячний Обадія за три міри пшениці купив мені наложницю-булгарку. Була вона старша за мене, негарна і мовчазна.

Так почалося моє життя у Саркелі. Завдяки балакучості слуг Обадії, я зажив слави великого цілителя і провидця. Більшість мешканців фортеці хворіли на очну гноянку, траплялися важкі розлади травлення. Лікувати такі хвороби я вмів ще слугуючи при капищі і незабаром у мене завелися перші дирхеми, зароблені Оряновою наукою. З'явились і друзі.

Першим з них став мій родович — коваль Людята. Поселився він у Саркелі ще за київського кагана Бравлина, Аскольдового діда. Майстром він був надзвичайно вправним, за що іудеї так і називали його — Шамв Хайнан, Знаменитий Коваль. Людята мав дві майстерні — одну у військових стайнях Ерге-багатура, другу — в самій саркельській цитаделі. Він завжди називав мене склавинським ім'ям — Ратибор, і з його легкої руки гузи і булгари Саркелу стали звати мене Ратбер-хемег, лікар Ратбер. І тільки хазари завжди зверталися до мене ім'ям Гафах. Людята був язичником і в майстерні тримав дерев'яного боввана богині Мокош [50] . Боввана він зодягав у парчевий каптан і щонеділі змащував олією. Безліч молитов знав саркельський Шамв Хайнан і промовляв їх перед Мокошшю щодня з дружиною Ставою і дітьми — Даном і Яриною. Розмовляв він на всіх мовах Саркелу — того степового Вавилону — і любили його в Саркелі всі. Лише одна людина була йому смертельним ворогом — начальник внутрішньої фортеці хорезмієць Джанібек. Обопільна ненависть цих двох людей мала невідоме мені давнє джерело і, напевно, якби Людята не був потрібний містові, Джанібекові найманці давно б відправили його язичницьку душу до вогненної геєнни [51] .

Людята першим розповів мені про зверхників фортеці. Номінально начальниками зовнішньої і внутрішньої її частин були, відповідно, Ерге-багатур і Джанібек. Але я вже казав, що в Хазарії всі речі мають явний і прихований зміст. Так було і з владою у Саркелі. Справжнім володарем фортеці, від одного слова якого тремтіли і Переможець Дракона і гордий хорезмійський [52] витязь, був непоказний чоловічок, якого звали рабі Ісраель. Рабі жив у цитаделі як простий іудейський священник, але носив під одягом золоту п'ятикутну Зірку Соломона, на якій був написаний його таємний титул — Спостерігач Заходу. Казали, що поряд з цим написом на Зірці були зображені таємний герб Хазарії і печатка самого царя Манасії. У поточні справи рабі Ісраель ніколи не втручався, але всі розвідники та шпигуни, що по ночах прибували до фортеці, йшли тільки до Носія Зірки, і всі важливі наради відбувались у підземеллі фортечної синагоги. Окрім Зірки, рабі носив під одягом священика надзвичайно тонку і міцну кольчугу. Про це не знав ніхто, крім Людяти, котрий цю кольчугу виготовив. Він зробив кольчугу й для мене, бо мудро передбачив, що його друг може стати ворогом Джанібека.

Іншим моїм приятелем у фортеці став Ярамаг-тархан, син кагана ясів Багорега, якого хазарці тримали у Саркелі заручником вірності його батька. Це був легковажний молодик, що мав пристрасть до вина, жінок і полювання. Людята був єдиним мешканцем фортеці, до порад якого Ярамаг-тархан хоч трохи прислухався. Мені він став довіряти після того, як я вилікував його улюбленого пса. Саркельські розбишаки й шибеники обходили мене боком, знаючи, що Ярамаг-тархан мені протеґує. Ніхто у фортеці не ображався так легко, як син Багорега і ніхто не вмів так швидко знести мечем голову кривдника, як це робив Ярамаг-тархан.

У Ярамаг-тархана була велика мрія — повторити подвиг Ерге-багатура, вполювати Дракона. Він не міг спокійно дивитися на Ерге, коли той у панцирі з драконячої шкіри виїжджав з фортечної брами на чолі загону кіннотників.

Мене також цікавив Дракон. Іудеї називали його «тафім», булгари — «зеркелев». Жили Дракони, згідно мисливських свідоцтв, на північ від Саркелу в землях буртасів між ріками Ітель, Бузан та Огар, де посеред Степу Божа воля розташувала величезні, порослі очеретом болота. Мисливці розповідали мені і Ярамаг-тархану про дивних чудиськ, що населяють ті болота: про велетенських ропух, які полюють на вовків, про Драконів, про зміїв, довжиною у два стадії…

Ярамаг-тархан все поривався на велике полювання у мочарі, але в Саркелі чекали нападу київського кагана, і рабі Ісраель заборонив усі мисливські експедиції.

Так пройшла осінь того пам'ятного року, а нападу не було. Вже східні вітри принесли перший сніг, коли розвідники повідомили, що Хельґ вирушив на південь — до Евксинського Понту [53] . Наближені до начальників люди казали, що Ерге-багатур пропонував на таємній нараді піти у похід на Київ, але рабі Ісраель не підтримав його. Натомість, великий загін був відправлений у землі бунтівних касогів [54] , котрі відмовились платити данину Ітхелю.

За зиму я оволодів книжною премудрістю і вже навесні вільно розбирав грецькі та іудейські написи на стінах фортеці. Людята казав, що на його пам'яті ніхто не вчився письму так швидко, як я. Вже у кінці зими Єдиний послав мені пророче видіння. Бачив я у тому видінні велике місто, хоча до того поселень, більших за Київ і Саркел, бачити мені не доводилось. Місто було червоне і чорне, і золоте. І грізне. Червлене Сонце стояло над ним. І було в тому місті безліч споруд кам'яних, високих. І от на даху одного з будинків того міста побачив я велику чашу з чорного каменю. І на тій чаші написи незнаними мені літерами. А в чаші горів біло-зелений вогонь, холодний та примарний.